"Безпритульність" українців в Ізраїлі
НАЦМЕНИ
Дмитро КАНЕВСЬКИЙ
Так уже сталося, що українська діаспора належить до найбільших у світі. Українців знайдеш і в Канаді, і в Бразилії, й навіть у Шотландії. Будь-де у розвинутих країнах, де поважають гідність етнічних спільнот, українці мають власні культурні осередки, церкви та фундації самодопомоги. Усюди, окрім, мабуть, Росії та Ізраїлю.
Якщо причини, які заважають нормальному функціонуванню української громади у Росії ще більш-менш зрозумілі – йдеться про хижу українофобію та несприйняття усього неімперського, то чому в Ізраїлі, де знайшовся прихисток для цілої палітри різних громад (у тому числі навіть такої екзотичної, як бахайська), немає жодної установи, навколо якої могли б згуртуватись етнічні українці?
Трохи статистики. На сьогодні в Ізраїлі мешкають до 400 000 вихідців з України. Близько 30 000 із них – етнічні українці. Цифра нібито вражаюча, як для 6-мільйонного Ізраїлю; утім, приводу для радощів немає. Навіть занурившись у глибоке вивчення суспільної ситуації, важко знайти пояснення, чому в Ізраїлі не видається жодної україномовної газети, немає українського радіо, телебачення – і навіть культурного центру. І все це – на тлі домінуючого засилля російськомовних та московських видань, часописів, кількох каналів телебачення і, звичайно ж, щотижневих гастролей чергових московських “звьозд”, а у численних гуртівнях із красномовними назвами “Арбат”, “Петербург” кишить харчами, привезеними з “білокам’яної”. Росія зрозуміла, що на Близькому Сході можна мати досить вигідний ринок для збуту своєї продукції – і міцно тримає його у своїх хижих лапах.
А щодо тих 400 000 вихідців, то левова частина з них прибула зі Східної України, забравши звідти менталітет та російську мову. Звичайно, цим людям байдуже, чи є українські газети, чи їх немає. Їх цілком задовольняє низькопробна російська попса, а російський канал НТВ є межею бажаного.
Проте, окрім таких “гомо совєтікус” яких не бракує, в Ізраїлі є й зовсім інші люди. Здебільшого це народжені в Галичині українці чи євреї, які, попри все, не забули ані рідної мови, ані українських традицій, і саме вони скаржаться на цілковиту культурну облогу, в якій їм доводиться жити. Наприклад, польська громада дасть українцям значної фори. Поляки видають тижневик Nowіny kurjer, вони спромоглися на відкриття культурної фундації, а от ізраїльським українцям її годі чекати.
Ще 1996 року Кабмін України ухвалив державну програму “Українська діаспора на період до 2000 року”. Проект так і залишився проектом. Жодних змін у ставленні Києва до долі всесвітнього українства не сталося.
Під час візиту президента України до Ізраїлю (на Різдво 2000 року) Леонід Данилович на зустрічі з українцями урочисто проголосив, що до кінця року нарешті відкриється культурний осередок, де б українською мовою провадилися мистецькі вечори, промови, лекції тощо. Пообіцявши це, президент поїхав, а працівники посольства запевняли, що до кінця 2000 року центр обов’язково запрацює.
Минули 2000 рік і вже понад півроку поточного, а центру так досі й немає.
Навряд чи зараз про нього і взагалі хтось згадує, a посольству дорікати якось незручно, бо мають купу роботи, у тому числі й сумної: під час нещодавнього теракту в Тель-Авіві загинули двоє українських туристів з Полтавської області. Ще один потерпілий унаслідок поранень, імовірно, стане інвалідом. Того дня вони пішли на російську дискотеку, де й пролунав вибух.
Одного разу я розмовляв на цю тему зі своїм колегою з російськомовної газети. На його думку, українцям не варто скаржитися: “Ви ж маєте газету “Голос”, та й спілка вихідців з України існує,” – доводив він. Але варто пояснити, що та спілка з Україною має стільки ж спільного, скільки ведмедиця зі своїм сузір’ям. На зустрічах тої спілки читають Пушкіна, а української мови й узагалі не почуєш. Щодо зазначеної газети, то, можливо, зросійщеним маргіналам російськомовної газети “Голос”, яка виходить як додаток до іншої й займається передруком матеріалів із таких “цікавих” видань, як “Факти” та “Кримская Правда”, цього і справді досить, проте не всім : голова хоча й офіційно зареєстрованого, але чинного лише на папері “Об’єднання українців Ізраїлю”, колишній львів’янин пан Степан Веремчук каже: “Усім нам хотілося б мати хоч маленьку, з невеликим накладом, але СВОЮ газету рідною мовою, за якою так тут сумуємо – і якої майже ніде не чути”.
І знову, дивлячись на приклади інших народів, мимоволі доходиш висновку, що можливо саме та горезвісна роз’єднаність українського народу заважає гідно відстоювати своє право на рідне слово.
А культурного центру і досі немає, та й через рік теж навряд чи буде....
|
|
