ми не японці
КВЯТКОВСЬКИЙ
Майдан Незалежності. За останні 85 років це вже п’ята назва “пупа” сучасного Києва. Був він і Думською площею, і Радянською, і Калініна, і Жовтневої революції (а перед тим – ще й Хрещатицькою і навіть Козиним Болотом).
Монумент Незалежності на ньому – уже четвертий. За згаданий період тут уже змінилися на варті: а) Столипін; б) Маркс; в) Ленін із групою товаришів.
А на львівському проспекті Свободи (він же вулиця Кароля-Людвіка, Гетьманські Вали, проспект Легіонів, Гітлерштрасе, проспект Леніна) у межичассі встигли постояти і зникнути король Ян Собєський із тим же таки Володимиром Ільковичем.
“Минулося! Тепер все буде на віки!” – скаже хтось. Але не перший він такий мудрий. Бо коли в космічному ХХ столітті пам’ятники й назви змінювалися разом з поколіннями (раз на 20 – 30 років), то в інтернетівському ХХІ-у цей процес лише прискорився. Здається, звичка до глобальних змін, закодувавшись у генах останніх генерацій українців. І нема на те ради.
20 років тому, у рамках чергової реконструкції тодішньої площі Жовтневої революції, збудували оригінальної форми фонтан. За проект оновленого майдану архітектор отримав державну премію, а фонтан (на місцевому сленгу – “Рулетка”) швидко перетворився на культове місце зустрічей аборигенів. У місті знищених традицій усупереч усьому спонтанно виникла сяка-така традиція.
Цього року збиралися відзначити “рулетчин” ювілей і вже готувалися до її капітального ремонту.
Але традиція нищення традицій є безсмертною. Нема вже “Рулетки”. Стала жертвою ще однієї реконструкції. Проект якої мудра київська влада передбачливо довірила (це ще одна місцева традиція: нікого не образити – з живих і лояльних) тому ж архітектору, лауреату державної премії.
Той, як справжній українець, і не образився. А на провокативні запитання (за що ж, мовляв, тоді премію отримав) спокійно відповідав, що був тоді молодим і незрілим, а тепер помудрішав і таке спроектую! Словом, краще – ворог доброго. Новіше – ворог нового.
Але було на майдані ще одне культове місце зустрічей – і не тільки киян, але й гостей. Бо навколо пам’ятного знака на честь членства України у Всесвітньому поштовому союзі (знаному в народі як “пам’ятник Михаїлу Архангелу”) в бруківку вмонтували ліхтарики з викарбуваними назвами всіх обласних центрів. І кожне приїждже обласне земляцтво завжди могло біля “своєї” жарівки здибатися. Теж гарна традиція була. Але теж загула. Бо виступив якось Великий Будівничий і розкритикував бідного архангела. Він, мовляв, неначе “піонерчик із дудочкою”.
І не стало “піонерчика”. Пообіцяли, щоправда, поставити нового в іншому місці. А “зваяти” його пообіцяли доручити... Правильно, авторам попереднього архангела.
Ніхто не скаже достеменно, чим насправді не догодив “піонерчик”. Хоч спадає на гадку, як 5 років тому з бронзового реєстру доброчинців відновленого пам’ятника княгині Ольги стерли прізвище попереднього (опального) мера. Руйнувати цілий “римейк” легендарного Кавалерідзе (уже одного разу знищений більшовиками) “не випадало”. Інша річ – витвір маловідомого автора, встановлений хоч і недавно, та “не за того” начальника.
Що край – то звичай. Японці що кілька століть свої храми наново перекладають і роблять точні копії на тих же місцях. Тому в них дерев’яні (!) пагоди витримали тисячоліття. Ми теж не пальцем роблені, відбудували Михайлівський Золотоверхий і Пірогощу (ударним темпом і на бетонному фундаменті – детально, як у княжі часи). От тільки розвалили їх власними руками наші ж діди. Ото сміху буде, коли наші онуки ударним темпом відновлять “Рулетку” та Михаїла Архангела. Бо така традиція.
“То всьо вар’яти-східняки! – скаже львів’янин. – Ми, європейці, не такі”. Гов! А що це таке модернове будують за спиною Міцкевича? Що то за доморослий Ле Корбюзьє увічнює себе на місці споруди, знаної світові зі старих поштівок і світлин? А пояснення львівського архітектурного метра? “Треба й нашій генерації щось після себе лишити”. Справді, ну не на Сихові ж...
Мабуть, добре столична бацила вгризлася в галицьку душу. Кілька років тому на одному вузівському корпусі у Львові встановили скромну табличку: “Цей будинок зафундував галицьким студентам Євген Чикаленко”. Та не встигло закарбуватися в пам’яті прізвище мецената, як табличка зникла, а з’явився розкішний бронзовий барельєф із написом: “Тут жив Степан Бандера”. Що злого Чикаленко зробив Бандері? А біс його зна! Може, там теж начальство змінилося?
Кажуть, для доброго самопочуття треба меблі в хаті частіше пересувати. Що ми й робимо. Тому й живемо весело. Не те, що японці.
Андрій Квятковський, Київ
|
|
