"Ключовий" бестселер української літератури
КАНОН
Лариса АНДРІЄВСЬКА
|
Василь Шкляр. Ключ (серія “Ключ”) – Л: Кальварія, 2001
Ключовий – із лапками, а чи без – роман Василя Шкляра заслуговує на прочитання хоча б уже тому, що, як засвідчує післямова до чергового і, ризикну прогнозувати, неостаннього перевидання, “обсяг публікацій про нього в пресі уже давно перевищив формат самого роману”.
Шкляревий “Ключ” відмикає не лише двері до загадкової квартири № 3 по вулиці Рогнідинській, 13 і всіх подальших фабульних поневірянь героя з симптоматичним прізвищем Крайній, а ще й шлях до неораної царини універсальної літератури, літератури, що спрямована насамперед не прискіпливим критикам і братчикам по перу, а – чи не диво? – такому упослідженому і зневаженому учаснику сучлітпроцесу, яким є вітчизняний читач. Виявляється, українські письменники, коли схочуть, можуть писати так негерметично, так цікаво і без жодного тобі постмодерну.
Від першої публікації в “Сучасности” “Ключ” зібрав ґроно літературних реґалій, був перекладений болгарською, а торік збурив додаткову хвилю зацікавлення після заяви, котру преса охрестила “антивалуєвським циркуляром”. Василь Шкляр заборонив перекладати свій “ключовий” роман мовою “сусіднього ринку”, а якщо вже й перекладати, то без права продажу російського варіанту на теренах України.
“Ключ” – це вже культ, взірець і канон. Він навіть дав назву новій, “легкій”, серії видавництва “Кальварія”. А втім, що значить легкій? Ох уже ті національні снобі від літератури! Якби прецінь Лео Перуцу, Фленну О’Брайену чи, боронь Боже, Фридриху Дюренмату випала б доля жити і творити у період розбудови України, їх також безжально запхали б до якоїсь номінації “Метро”, десь поміж Рогозою і непоказними переможцями останнього “Золотого Бабая”. Бо ж українського автора доведено до того, що він воліє бути непрочитаним, аніж набути тавро “масовості”. Схоже, чаша сія не оминула й пана Василя, бо для чого інакше було супроводжувати своє дітище суворою батьківською настановою: мовляв, усіх, хто прагне детектива, еротики чи містики, він просить свій роман не читати. Отакий от “піар” по-українському!
Мені вже наперед шкода читача, котрий злякається і відкладе книжку, бо книжка таки добра і заслуговує усіх своїх реґалій і всього доброго, що про неї понаписувано. Так, це справді не детектив, не містика і не еротика, хоча на гідному рівні репрезентує елементи першого, другого і третього.
Це навіть не психологічний трилер, незважаючи на позірну трилерівську зав’язку: уже згадуваний герой із симптоматичним прізвищем Крайній (а несимптоматичних імен, прізвищ і географічних назв у Шкляра просто нема), завсідник богемних кнайп, симпатик “магів потаємних наук”, поліглот і гульвіса, одної прекрасної днини отримує від таємничого незнайомця ключ від “халявного” помешкання на Рогнідинській, 13. Розбещений читач, уже потай позіхаючи, чекає на труп під ліжком, скелет у шафі чи на дух покійного господаря, який лякає у кльозеті. А дзуськи! Шкляр не вдається до дешевих спецефектів, притаманних гостросюжетним жанрам. Містика, а радше, магія “Ключа” – це магія повсякденності, магія імен і магія чисел, магія незбагненного зв’язку між на позір випадковими подіями.
Пошуки таємничої “суботньої людини” перетворюються на ідею-фікс, на сенс буття героя, якого втягнуто у вир якоїсь небезпечної і незбагненної гри, і відтак уже кожна подія, кожна зустріч, кожне мимохіть почуте слово – це чергова намистина-розв’язок на шляху до одкровення.
Незважаючи на оманливу простоту, “Ключ” – це дуже каверзний текст, який затягує, наче вирва. Та головна каверза чигає на читача ближче до фіналу, там, де у класичних зразках зазвичай зраджується ймення справжнього вбивці. Задорого сплативши за кожний окремо взятий момент істини і мало не наклавши головою, герой спекається фатального ключа, передавши його першому зустрічному разом із тягарем чужої таємниці.
Точаться балачки щодо вірогідної кіноверсії роману. І це тішить, бо тут є що знімати і що грати. “Ключ” насичений по-тарантінівськи непересічними, химерними, а таки автохтонними і впізнаваними персонажами: що не жінка, то “ la femmе fatale”, що не чоловік, то характерник. Доплюсуємо сюди й розкішну “чоловічу” еротику рівня “Пісні над піснями”.
Спершу йшлося про 17-серійний серіал, який мав фільмувати Олег Бійма, але проект не відбувся з причини, яку в сучасній Україні, певно, нікому не треба витлумачувати. Але за останніми даними екранізацію вже розпочато і небавом матимемо кіно-”Ключ” від Мирослава Слабошпицького. А це вже й направду статус культового роману з усіма прийнятними у цивілізованому світі наслідками. Нарешті парадоксальне словосполучення “український бестселер” випаде з розряду приколів на кшталт “український джентельмен” чи “український снікерс” і засяє живим і радісним смислом.
|
|
