Дефіляда в перекладацтво
ДРАГОМАНИ
Євген ГУЛЕВИЧ
Так повелося, що влітку кояться різні дії, що їх потім не соромно назвати подіями, а з таких подій завше залишаються речі, які згодом усамостійнюються. Поступ уже якось повідав своїм читачам про унікальну за задумом на слов’янських теренах літню школу “Перекладацька майстерня”, де переважно сивочолі метри українського перекладу передають свій досвід неофітам на цьому шляхові. То ото нині завершилася остання найдовша сесія школи, проваджена в горах Карпатах, у яких дивним чином перетнулися цілком не гуцульського штибу люди, видимі та згадувані.
Яремчанська здибанка, назвемо це так, зібрала отого француватого люду з усієї Європи. Користаючи з методи одного письменника, напишемо: там були: Romanze eines Strassensangers у перекладі й присутності з Австрії Алоїза Вольдана (Ich bin vor Sehnsucht krank... Я стужився...), блискучий перекладач-стиліст Євген Попович, Умберто Еко зі своїми Possible woods (but we have ascertained that every fictional world is based, parasitically, upon the actual one, which the fictional world takes as its background), д-р фізико-математичних наук Максим Стріха, який переклав уже “Пекло” славетного Dante Alighieri й простує тепер “Чистилищем”; P. Ovidii Nasonis із Aestus erat, mediamque dies exegerat horam у перетлумаченні на папері і “на живо” Андрія Содомори (Спека була. Вже вивершив день опівденну годину); Federico Lorca зі своєю Cancion del naranjo seco і Микола Лукаш із перекладом “Пісні всохлого помаранчевого дерева”; Edgar Allan Poe з Eldorado та 9-ма версіями перекладу; Ігор Костецький: “Офелія. Ну й цяця! Рибко, що — / Ти молишся? Я грішний. Пом’яни.” (The fair Ophelia! — Nymph, in thy orisons / Be all my sins remember’d.); заради справедливості слід зазначити, що остатній переклад Гамлета, здійснений Юрком Андруховичем, добре передає сучасну лексику у виставі; були там і знавці різних мов: скандинавських (Ольга Сенюк), піренейських (Віктор Шовкун), балканських (Алла Татаренко, Наталя Чорпіта), німецьких та англосаксонських (їх було найбільше), гамериканських (професор Михайло Найдан і містер Бернофські, актор), шекспірівських (Марія Габлевич), італійських (Мар’яна Прокопович), давніх латини та греки (Exegi monumentum), слов’янських, зокрема польської, української, болгарської, білоруської, російської; а поза тим — різні мови перетиналися в різних людях-поліглотах. Було критиковано в перекладах, згадувано й читано вголос і з коментарями Gregory Corso, Paul Verlaine, J.R.R.Tolkien, Brian Cleere, K.A.Porter, James Joyce; Jose Ortega y Gasset, Karl Jaspers, A.J.P.Taylor, J.W.Binns, R.Rorty, Neil Postman, James Tooley, Grzegorz Babinski тощо.
З усього того тлуму постатей, лише дрібка яких була згадана тут, випрядаються ненав’язливі, але загалом неспростовні висновки, які досить радикально проартикулював один д-р фіз.-мат. наук: доба титанів перекладу, що ними були Тен, Лукаш, Кочур... завершується, і навертається до неньки України час технологічного, масового перекладу, поступування якого чутно і навіть уже бачено. Трохи воно звучить сухо, бо ці означення суть слова абстрактні, проте, очевидно, переклад у країні й справді починає перероджуватися. Школа ж, “Перекладацька майстерня”, літня сесія якої завершила навчальний етап, тому допомога неспростовна.
Певно, найбільше допомагає у відточуванні будь-якої майстерності — це безпосередньо побачити й відчути, як працює майстер. Та й це ніби не нове відкриття, а бознаколишній факт. Але те, що така школа надала можливість своїм студентам долучитися до такого приємного спілкування з майстрами, — це є, як кажуть, супер-фест-файно, бо ж означає, що через кілька років ми матимемо ширший і масованіший переклад різномовної писаної думки Європи.
|
|
