"Nendza Galicyjska"
Галичина опинилася на узбіччі суспільного життя через наших політиків, які відіграють виключно декоративну роль в українській політиці
ПОГЛЯД
Дарій ЛЕВКОВИЧ
В майбутньому я бачу нашу сміттярку
своєрідною Запорізькою Січчю,
в якій куватимуться серця героїв.
То буде щось як Чистець нації,
котра, протікаючи, наче Полтва,
крізь усі наші лябіринти,
залишить тут
усе мілке й невартісне,
слабкість свою й недорікуватість....
Юрко Винничук, Мальва Ланда.
Історія вкотре погано пожартувала з Галичиною. У 1990-1991 рр. “пасіонарний вибух” західноукраїнського націоналізму разом з партикулярними інтересами київської комуністичної номенклатури відіграв вирішальну роль у проголошенні української незалежності та остаточному розвалі Совєтського Союзу. У 1994 р. Західна Україна проголосувала проти проросійського курсу Леоніда Кучми, однак так і не змогла стати реальною альтернативою теперішньому російськомовному режиму, як це вдавалося, наприклад, російськомовному Донбасу та півдню України в часи президенства Кравчука і його українізаторської політики. Сьогодні, десять років опісля, Галичина та її вже майже колишня націонал-демократична еліта перетворилися у маловпливову і маргінальну політичну силу, яка не спроможна ефективно протидіяти ані встановленню російського контролю над Україною, ані націотворчим експериментам “київських москалів”, які на десятому році нашої незалежності все ще не впевнені, що саме вони будують.
З цієї точки зору період касетного скандалу, коли нинішній режим, опинившись у міжнародній ізоляції, різко пішов на зближення з Москвою, був, без сумніву, унікальним досвідом. Галичина могла лише безпорадно спостерігати, як російські “шістки” в Києві здають нашу країну північному “стратегічному партнерові”. При цьому робили це вони відкрито і нахабно, впевнені у власній силі і без жодних побоювань, як, скажімо, у 1994 р., плануючи отримати нову Вандею в Західній Україні.
Головний парадокс однак полягає в тому, що цей, використовуючи термін Михайла Бахтіна, “гротескно-тілесний низ”, у якому зараз опинилася Західна Україна, — це не лише результат програних у 1991 та 1994 роках президентських виборів чи цілеспрямованої проросійської політики Леоніда Кучми, але і значною мірою наслідок повної неадекватності політичного вибору, рецептів та світогляду тої частини галицької політичної та інтелектуальної еліти, яку назагал прийнято називати націонал-демократами.
Тут необхідно зробити одне суттєве зауваження. Традиційний поділ українських партій на праві (націонал-демократичні), так звані центристські (чи, правильніше, олігархічні) та ліві є насправді досить помилковим. Не буде перебільшенням ствердити, що політичні програми та ідеології відіграють для кожного з цих політичних угруповань другорядну роль або не відіграють жодної.
Політичні партії в Україні переважно репрезентують певні, дуже часто взаємовиключні проекти української нації та віддзеркалюють глибокі культурні та регіональні відмінності українського постколоніального суспільства. Таємниця успіхів Народного Руху в Західній Україні власне і полягає в тому, що до недавнього часу саме ця партія представляла окремий тип української ідентичності — україномовної та антиколоніальної, яка є альтернативою до російськомовної культурної моделі, яка сьогодні реалізується в Україні під крилом різних есдеків, трудовиків та “яблок”.
Що важливо, за підтримкою електорату та набором культурних символів, міфів і традицій націонал-демократи завжди залишалися західноукраїнською партією, яка ніколи не мала серйозної підтримки на схід від Збруча. При цьому перемога та ефективність націонал-демократів в Галичині в часи В. Чорновола була пов’язана насамперед з існуванням сильних інститутів самоврядування та прямих виборів представників місцевої влади, що дозволяло порівняно легко підтримувати громадянську ініціативу та мобілізувати патріотичний ресурс галичан. Досить було Леонідові Кучмі при повній підтримці тих же рухівців повернутися до нової, але добре забутої системи “губернаторів-перших секретарів”, як націонал-демократи різко втратили вплив у Західній Україні, а сама Галичина перестала бути реальним суб’єктом української політики.
Теперішня непроста ситуація в середовищі української націонал-демократії породила не тільки певну кризу довіри до них як до політичного руху. Що важливіше, їхня беззастережна підтримка унітарної форми державного устрою не лише фактично закріплює панування авторитаризму та російськомовний характер сьогоднішньої України, але також ставить під поважний сумнів їхню здатність ефективно відстоювати в цих умовах права української культури в Галичині (про таку непевну в культурному плані територію як Україна навіть не йдеться) перед загрозою російської культурної експансії, ініційованої цього разу з Києва.
З одного боку, можливість призначати на свій розсуд голів держадміністрацій дозволила Леонідові Кучмі сформувати повністю залежну від себе політичну еліту, не особливо переобтяжену твердими політичними принципами, прихильністю до публічної політики чи чіткою політикою захисту української культури в регіоні (навіть, якщо такі спроби робилися, як це було минулого року у випадку з “Нашим радіо”, то вони відразу присікалися Києвом). З іншого боку, було б несправедливо звинувачувати в цьому лише, скажімо, правлячу Аграрну партію. Деякі теперішні галицькі націонал-демократи на зразок Ярослава Кендзьора мало чим відрізняються від аграрїїв за своїми поглядами на “українську демократію” та підтримкою існуючого режиму. Сьогодні “соборницький маразм” та “державність” цих двох найвпливовіших груп галицької політичної еліти призводить до того, що можливості Галичини як найбільшого україномовного регіону самому пропонувати і виробляти модель україномовної культурної ідентичності майже не використовуються. Цей чи не найбільший галицький нематеріальний капітал, який визначав на початку 90-х унікальне становище Галичини в складі України, залишається сьогодні зігнорованим. Результатом є майже монопольна позиція російськомовного Києва на ринку української культури, що зумовлює підтримку передовсім російської культурної продукції та нав’язування Галичині вторинного совєтсько-російського сурогату в ролі нової української ідентичності.
Загалом, не може не вразити нинішня повна нездатність галицьких націонал-демократів до активної участі у формуванні загальноукраїнського публічного дискурсу, продукування якого-небудь більш-менш значимого ньюсмейкінгу загальноукраїнського масштабу чи приміром адекватної реакції на політичні і культурні виклики російськомовного Києва чи Сходу. Навіть не йдеться про те, що в Галичині сьогодні важко собі уявити який-небудь ширший форум представників місцевих рад, зібраний для обговорення регіональних проблем чи вироблення заходів на підтримку української культури, як це постійно роблять місцеві ради південно-східної України, бомбардуючи Київ закликами надати російській мові статус державної. Те, що на Сході України давно стало елементом прагматичної регіональної політики, чинником тиску на Київ чи консолідації місцевих еліт, у Галичині все ще трактується як посягання на якусь неіснуючу і міфічну “соборність”. Але навіть у, здавалося б, простій ситуації, коли до нашого міста прибуває група комуністичних зайд і бойовиків “з дикого Сходу” для того, щоб відсвяткувати день відновлення совєтської окупаціїї Західної України — ритуал, який чимось дуже нагадує похід протестантів через католицькі квартали Белфаста — ваші сподівання почути хоча б яку-небудь заяву прес-служби міського голови від Руху чи першої ліпшої тутешньої націонал-демократичної фракції будуть марними. Більше того, ця хвороба повної індиферентності і життя за вічним українським принципом “якось воно та буде” стала характерною і для внутрішньої ситуації в націонал-демократичних партіях. Найкращий тому приклад — це останній з’їзд Народного Руху, коли напівпідпільні східноукраїнські крайові організації на чолі з Конєвим, Ковалем і Со. “розвели як останніх лохів” своїх опонентів з набагато чисельніших і потужніших західноукраїнських осередків.
Соборницька міфологія та майже азійський етатизм галицьких політиків та інтелігенції виявилися фатальними як для самих націонал-демократів, так і для Західної України загалом. Парадоксально, але нинішній авторитарний режим Кучми цілком відповідає ідеологічним засадам багатьох націонал-демократичних партій, для яких власне етатизм завжди був центральним елементом їхніх політичних програм і які завжди віддавали перевагу “розбудові держави”, “державотворенню” перед створенням сильного громадянського суспільства. З цього погляду підтримка націонал-демократами у 1996 р. при прийнятті конституції надцентралізованої моделі державної влади, яка надала Л.Кучмі майже необмежені можливості розпоряджатися адмінресурсами, виглядає цілком закономірною. Але водночас в умовах авторитарного політичного режиму, базованого на придворному фаворитизмі та корупції, коли найвпливовішими політичними силами стають не ті, які здобули на виборах найбільшу підтримку електорату, а ті, які мають постійний і необмежений доступ до “тіла”, ідеологічні партії націонал-демократичного спрямування на зразок Руху приречені на маргінальність. Більше того, всі спроби націонал-демократів грати за цими правилами закінчувалися поразками.
Сьогодні вони не мають жодних шансів у конкуренції з проросійським олігархічними групами впливу в оточенні Леоніда Кучми. Це однак не завадило частині націонал-демократів знайти своє окреме місце при дворі Кучми, перетворившись у невід’ємну частину цього по-справжньому кафківського гротеску, яким є політика нинішнього президента. У ролі “придворних націонал-демократів” вони повністю задовольняють потребу столичної еліти в такому екзотичному і рідкісному стилі, як “українік”, вдало чи не дуже камуфлюючи російськомовний характер нашої країни. Це їхня роль. Більшого їм не запропонують. Зрештою, більшого вони і не прагнуть.
І на завершення кілька слів про епіграф. Попри досить таки неоднозначні і часто суперечливі думки з приводу творчості Юрка Винничука, не може не дивувати непересічне почуття гумору, притаманне цьому письменникові. Не знаю, навмисне чи мимохіть, але сміттярка, куди автор в одному зі своїх останніх романів помістив “справжніх українських патріотів-галичан”, чи не найкраще відповідає сьогоднішньому реальному статусові Галичини в нашій “українській державі”.
|
|
