Щаслива територія
МОРИКВАС
Ні, не думай, друже,
що коли залишиш мене,
я від самотності страждатиму, Зі мною будуть
сутінки у вікні і непорочна тиша.
Володимир Яворський, 1985
Самотність – то примха поета. Справді, чи може страждати від самотності той, хто сам її прагне, навіть уміє її створювати, культивувати і оберігати від гамору великого міста? Левандівка таких зусиль не потребує. Тут море самотності, розлитої в квітах і травах, екзистенційної туги в останніх променях сонця, яке щодня згасає, хоч часом тебе і діткне гостро – немов чужу, непосвячену...
Уранці, повертаючись зі стадіону, я часом зустрічаю отих трьох – двох чоловіків і жінку. Вони – бомжі. Вони щуляться від ранкової прохолоди – і ніби душами туляться одне до одного. Бо насправді просто бредуть поруч. І якби раптом – страшно уявити! – щось розлучило їх, то, здається, вони одразу загинули б. Неважко здогадатися, що молодший чоловік і жінка, ще досить молода (якби вона причепурилася, то, може бути, й зовсім молода), – є парою. Це допомагає їм не тільки вижити, а може, й бути щасливими. І, напевно, найбільше страждає старший чоловік, бо коли ця пара відколеться від нього, він уже точно загине. Ось що таке справжня самотність. А все інше – забаганка поета.
Серед усіх мені знайомих індивідуалістів, що плекають свою самотність, як власне еgо (що, зрештою, для них – одне і те ж) вирізняється Один левандівський поет. Правда, зараз він може бути іншим, бо давно вже переїхав до Києва... Та у Львові він був “самотнім сумувальником Місяця”. І це можна зрозуміти. Місяць на Левандівці – особливий, бо світить тільки для тебе. Тільки тобі він відкриває сокровенне “по ту сторону дня” і тільки ти розумієш його сигнали.
Їх неможливо сприймати вдвох, втрьох і т. д. Це дуже інтимний зв’язок: ти і Місяць. І коли находять на тебе часом бездумні дні – бувають і такі: ти ніби й живеш, щось механічно робиш (безліч своїх дрібних і поважних обов’язків), але без жодної думки в голові, без Божого проблиску, – тоді треба застановитися: чому так? Для мене одна з відповідей очевидна: помежи тими днями були ночі без снів і без Місяця. Ти проспала й світанки, навіть тінь Срібного князя не торкалася тебе, не зміцнювала ваш таємний зв’язок.
Цей зв’язок неможливо підтримувати, наприклад, у центрі Міста. Так само, як і контакт із сонцем, що сходить, або із сонцем, що заходить, або із сонцем в зеніті. Для цього, напевно, і потрібна Левандівка. Ця щаслива територія починається одразу, як ви приїжджаєте за 20 хвилин маршруткою від пам’ятника Кобзареві. І, дивна річ, ведуть сюди дві дороги найтяжчими, “індустріальними” вулицями – Городоцькою та Шевченка; два мости, під якими гуркочуть поїзди, але як тільки переїдете їх – одразу потрапляєте в зону особливого спокою.
Тут нема метушні!
Ясна річ, “корінне” населення Левандівки – “колійовці” різних часів, які завжди дорожили роботою, люди консервативні, статечні. Але навіть гендлярі тут не поспішають, хоч увесь “центр” Левандівки на вулиці Широкій перетворився на великий базар. І бомжі не поспішають. Поети – тим паче.
Тут є свобода. І – відчуття перспективи: твої вікна не впираються у вікна сусіда, з них видно гарну сільську дорогу, яка кудись веде... У принципі, Левандівка не така вже й велика. Але розмаїта: тут є своє озеро (але вже нема річки), є 5-й парк (тобто вагонне депо) і навіть шматочок лісу. Є чудові пустирища, де поети й бомжі ховають під лопухами вино – вони його розпивають надвечір...
Якщо чесно, то не кожний вечір ти можеш готувати душу до зустрічі з Місяцем. Це залежить від того, чи вже полягали спати дітиська усього будинку, чи не буде всю ніч надривно гавкати у подвір’ї одного з будиночків, які ще залишилися від “села Левів” (Левандівка – Lowendorf), сусідський пес, чи в інших сусідів не будуть колоти пацє – як учора, коли воно, бідолашне, верещало на всю Левандівку...
Левандівка насправді не така вже й велика. За одну годину можна обійти всі її три церкви. А з мого балкона видно ще одну. Її бані блищать щирим золотом від призахідного сонця (насправді вони покриті білою “бляхою”), зліва від неї золотими жаринами відбивають останні промені вікна багатоповерхових будинків. Це можна спостерігати якихось півгодини і тільки з боку Левандівки, принаймні з мого сьомого поверху. Це церква Положення пояса Пресвятої Богородиці. Вона ще будується – про це свідчить стріла баштового крана. А то вже – Богданівка.
Надія МОРИКВАС
|
|
