9-та симфонія бетховена
МАКС
11 серпня у Львівській філармонії відбулося закриття Міжнародного фестивалю музики Бетховена за участю симфонічного оркестру Львівської філармонії, хору, диригентів і солістів з Японії.
Звичайно, люди, які живуть у цьому місті, вважають себе вельми освіченими та достатньо культурними, тобто такими, які легко можуть відрізнити високе мистецтво від якогось іншого.
Безперечно, смак справді в декого з них є, але як же легко часом створювати ілюзію його існування. Достатньо просто знати кілька пунктів. Наприклад, один з них – це слухання симфонічної музики як гарний вияв інтелігентності.
Спочатку слід одягнути відповідний до оказії одяг, потім чемно, бажано із задумою з погляді послухати запропоновані твори, вкінці всього – це найважливіший момент демонстрації густу –виявити своє повне і беззаперечне захоплення шляхом гучного плескання в долоні (не менше 10-ти хвилин), вшановування артистів вставанням з крісел, вигуками “браво” тощо.
Зрештою, я нічого нового не описую – снобізм існував завжди і всюди, існував як одна із цілком необхідних колон у храмі мистецтва. Але коли бачиш, як люди випромінюють напіворгастичний шал після посереднього концерту, коли різниця між виконанням і реакцією публіки – всі 100%, то це вже не снобізм, а сліпота, точніше глухота, якщо не просто тупість.
...Словом, у день завершення фестивалю задумане було справді грандіозне: 5-ий фортепіанний концерт та 9-та симфонія Бетховена – однозначно чи не найскладніша як для виконання, так і для трактування симфонія у творчості композитора. Був аншлаг. Люди сидячи, а часто стоячи обліпили весь наявний простір залу, чекаючи чуда! Але ... сказати, що це був ляпсус – не сказати нічого. Те, що мало стати апофеозом, стало просто провалом. Оркестр, який зараз є далеко не в найкращій формі, був змушений грати практично без репетицій, з листа (відповідно фальшиво і з помилками) надскладний твір, ще й під батутою вельми посереднього диригента (Юкіо Кусакава, Японія); у компанії з напівпрофесійним японським хором “Шуберт 200”, ентузіазм якого не впливав суттєво на його звучання, і з задовільними японськими солістами-вокалістами.
І яким же неймовірним було здивування людей на сцені і кількох обізнаних людей у залі, коли після останнього акорду всі інші присутні просто вибухають... ні не свистом (все ж таки Бетховен!..), а шквалом аплодисментів, довгих, навстоячи, з “бісами”!
Я промовчу про диригента, який, думаю, розумів реальний свій рівень і рівень того, що щойно звучало, бо метушливо якось, навіть сором’язливо рухався по сцені, кланяючись і приймаючи овації.
І я промовчу про музикантів оркестру, яким було соромно, особливо тим небагатьом, хто виконав свою партію бездоганно, спираючись на вміння і досвід, пам’ятаючи справді вишукане виконання цього твору – а їх у Львові за останні 35 років було всього чотири. Їм було соромно не тільки за свій цех і за те, що часи, коли в нашому місті класика виконувалася на найвищому рівні, все більше в минулому, а соромно за людей, які своїм захватом розписуються у власному невігластві.
А, можливо, у цьому є якась закономірність. Для чого нам справді якісні концерти, якщо ми в екстазі від будь-чого. І функцію свою така класична музика нібито виконує – ми ж можемо дотулитися до вічного, а значить продемонструвати нашу вроджену інтелігентність та неабияке розуміння високого. Авантюристи-гастролери приїдуть і на халяву, зате під відповідним філармонічним соусом допоможуть нам у цьому, а ми ж самі недолугістю або байдужістю відчуватимемо глибоку сатисфакцію, так би мовити, катарсис. Звичайно, я не говорю про тих нечисельних поціновувачів, які, як то не дивно, є , які мають з чим порівнювати, а значить реально оцінювати, яким важко отримувати задоволення від неякісного і яких хвилює сучасний стан академічної музики. Про це, думаю, потрібно писати окремо.
Мабуть, усе якось пов’язане в цьому світі. Принаймні мені після виходу з філармонії у той вечір не таким уже й дивним видався той бруд низькопробної російської попси, яка розливається вулицями з деяких радіостанцій – але це теж інша тема.
А слухачі виходили із залу воістину задоволені і махали руками японським хористам, які вдячно відповідали навзаєм. Зрештою, усе сходилося – у них в той вечір був справді зоряний час.
Максим ЛАН
|
|
