Історичні загадки українського християнства
РОЗВІДКА
Дарія МІЛЛЕРІВНА
Калинець Ірина. Загадки хрещення України-Руси / Науково-популярне видання. – Львів: Місіонер, 2000 – 200с.
Ірина Калинець у слові до читача говорить, що “до написання цієї книжки спричинилося моє захоплення постаттю Іларіона Русина, засновника Печерського монастиря, святого і чудотворця, який жив і працював у ХІ столітті. Гортаючи сторінки його творів та шукаючи його слідів в історії становлення української Церкви, я ще раз доторкнулася, мов до роз’ятреної рани, до порізаної по живому історії України-Руси, де лише чудом збережена павутинка істини веде до витоків нашого невмирущого бажання бути народом освіченим, культурним, великим, і бути господарем на рідній землі”.
Розмотуючи цю павутинку, авторка наводить переконливі докази, що митрополит Іларіон Русин, філософ, богослов, послідовник засновника першої Руської митрополії митрополита Теопемпта, і славетний ігумен печерського монастиря та архімандрит всієї Руси Феодосій є тією ж людиною, яка у миру носила ім’я Іларіон, а у чернецтві Феодосій. Пізніша московсько-візантійська традиція намагалася протиставити “православного” Феодосія та Іларіона, не визнаного Константинополем київського митрополита, якого обрав Перший Собор руського духовенства при Ярославові Мудрому у 1051 році. Тим більше, що Іларіон-Феодосій ще в ХІ столітті з метою об’єднання усіх християн вів розмови з представниками папської курії “про опіку престолу святого Петра над Церквою Руси, а також про коронування Ізяслава, що мало би стабілізувати ситуацію в державі і убезпечити її від поділу на дрібні князівства.”
У першій частині книги “Під знаком святих Кирила і Методія” Ірина Калинець досліджує обставини утвердження християнства в Україні-Руси. Авторка висуває гіпотезу, що християнство прийшло до нас не лише з Візантії. “Розрив стосунків з Візантією після втрати Херсонеса, одруження князя Володимира з болгаркою, релігійно-культурні зв’язки з Охридою – усе це відкривало перед Руссю двері до незалежної від Візантії церковної політики, базованої на кирило-методіївському спадку, а відтак вело і до перенесення центру слов’янської партикулярної Церкви з Охриди до Києва.”
Книга написана досить доступним стилем, що, незважаючи на залучення поважного наукового обгрунтування тез авторки та цитування першоджерел, дозволяє легко йти за розвитком думок авторки. Поважна наукова розвідка читається як історичний детектив, який водночас змушує задуматися над проблемами нашого минулого, “яке привідкриває й феномен віри, а не примху “відступників”, які начебто в ХVІ столітті “зрадили” свій народ, прийнявши унію з Римом, як повчає нас імперська пропаганда та доморослі яничари”.
|
|
