операція "пострілухмару"
СНІЦАРЧУК
Кияни збентежені відсутністю дощу. А львівські кияни, нерозбещені таким ось пеклом-сонцем, ще й обурені відсутністю дощу. Звісно, киянам подобається світило, вони тішаться і залюбки плавляться на пательні міського асфальту. Однак усе має межі – і врешті-решт кількість сонячного сяйва почала дивувати. Згодом – дещо дратувати. А потім й узагалі стала підозрілою. Отже, кияни підозріло зиркають з-під чола (бриля, каптурика – чи то пак “панами”) на небо і ще дужче впадають у стан типово столичної прострації.
Зате, коли хтось із журналістів запустив “мулю” про те, що пан Олександр Омельченко (Куйбіда столичного масштабу) “розстрілює” над столицею хмари, сонячна тема стала хітом сезону. Ні-ні, ніхто не намагається з’ясувати, чи можлива взагалі така “операція” з технічних, фізичних, хімічних (гм, моральних...) міркувань. Ідею хутко підхопили і понесли в народ. Народ вдячно сприйняв її – і обговорює: “Чули, що з хмарами робиться?” – або: “Слихалі, шо наш Омельченко прідумал?” – чи: “А дождік-то мер прістреліл!..” Журналісти і собі вхопилися за “тему” – звісно, заради смачної балачки, а не намагаючись провести особливе “розслідування”. Усім сподобалася канва сюжету. Навіщо розслідувати, коли карколомна фантазія сама пропонує видовище?
...Ось пан Олександр Омельченко в передчутті дощу дереться на Лису гору (жодна інша чомусь на гадку не спадає), дістає з широких штанів автомат Калашникова (чи іменний револьвер, чи пушку...), мружиться-прицілюється і ... ба-бах! – потрафляє прямісінько у хмару. Хмара розсіюється. Розстріляний дощ не відбувається. Пан Омельченко задоволено крекче, обтирає піт після цієї вдало завершеної “мокрої” справи та й зникає собі з поля наших марень, муркочучи під ніс: “Іди-іди дощику, зварю тобі борщику...”
Таке дивне заняття потрібне цьому панові зрозуміло навіщо. Кажуть, якщо піде дощ, він не встигне представити до Дня Незалежності оновлений столичний Майдан Незалежності. І то не просто оновлений, а геніально спроектований. Геніальність підтверджують жертви, на які йдуть заради здійснення цієї химери. Крім суто естетичних жертв, можна згадати і смертельний випадок із робітником (до речі, з Західної України), про що громадськості стало відомо далеко не одразу. Та й узагалі, “пахота” на спеці мало сприяє оздоровленню, а призводить до численних виробничих... Тс-с-с, про це ніхто не згадує... Майдан Незалежності потрібно завершити до 24 серпня. І крапка. А нарікати на травми немає часу. “Мистецтво” вимагає жертв.
До речі, кияни аскетично і мовчки сприймають нові витвори на старому доброму Майдані. Некияни – значно щиріше: плюються, зазирають крізь шпаринки огорожі – і знову плюються, зітхають, а то й смикають за рукави бідолашних працівників: “Ідіоти, навіщо ж так столицю плюндрувати?”. Одразу видно: голота не розуміє високого польоту архітектурних ідеалів мужів міста, які замислили відзначитися до десятиліття Незалежності неньки. Встановлене Щось Незрозуміле – очевидно, символ Незалежності України, – уже охрещено в народі “фалосом родоським”. Зрештою, крім нього, цього велетенського символу, наразі нічого й не видно. Просто все розкопано-перекопано. А на проектах новітнього Майдану Незалежності зображено стільки всього, що годі вмістити в одну мить сприйняття. Люд не розуміє – і вже навіть не прагне зрозуміти, що ж це таке буде. Аборигени намагаються оминути Майдан, зате приїжджі мчать сюди попродавати витрішки й позадиратися до робітників. День “ікс”, коли задекларовано урочисте відкриття поглядам українців цього дива-дивного, вже на носі. Якась бабця, безсоромно підглядаючи крізь дошки, шепоче собі: “Розрита могила, велика руїна, розрита могила...”. Мерові міста, вочевидь, було б приємно, що його подарунок до Незалежності надихає згадувати Шевченкові творіння.
Однак я – про дощ... Так от, він чомусь не падає. Остання справжня злива була ще у червні, а жалюгідно накрапувало кілька тижнів тому. Та найдивніше те, що частенько вечорами страшенно гримить, блимають блискавки, здіймається повітряна буря – і ... І врешті-решт Природа (а може, й не природа) показує велику дулю. “Сухі грози”, грізно відгримівши, на ранок обертаються пустельною спекою. Виглядає все це по-маразматичному фантастично. Тож люди вже не говорять ані про радіаційну ситуацію, ані про глобальне потепління тощо. Версія про наказ стріляти в небо видається вірогідною й аксіоматичною. Людям вчуваються постріли в дощ.
Хтозна, а може, той самий державний Мисливець із рушницею, який цілить у хмари, реальний?
Ольга СНІЦАРЧУК
|
|
