"Серпневе яблуко" Романа Лубківського
ЮВІЛЕЙ
|
Як і в часи Бояна,
народжуються слова.
Одне – дзвенить харалугом,
птахом – інше співа.
А що візьме собі вічність –
хто знає? Ніхто не зна!
Твоїй сивині, поете,
хто скаже, яка ціна?
Ціну сивині шістдесятирічного поета визначила учора зустріч львівської громади з ювіляром – лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка, літератором, перекладачем Романом Лубківським у циклі “Заньківчанські вечори”. Афіша вечора сповіщала, що, крім уродинника, на сцені театру ім. М. Заньковецької виступлять лауреати Національної премії ім. Т. Шевченка Дмитро Павличко, Іван Драч, Богдан Янівський, заслужені артисти України Дарія Зелізна, Юрко Брилинський та Мар’ян Шуневич, а також О.Шербакова, Л.Качала, народний ансамбль “Дивоструни”, вокальний октет “Орфей”. Своє слово про складну й багатогранну постать одержимого українською культурою “шістдесятилітнього шістдесятника” сказав і незмінний ведучий “Заньківчанських вечорів” – заслужений артист України Святослав Максимчук.
Роман Лубківський народився в 1941 році на Тернопільчині. Після закінчення Теребовлянської середньої школи вступив на філологічний факультет ЛДУ ім. І. Франка, закінчив його в 1963 р. Працював на редакційній роботі, служив у війську, був заступником головного редактора журналу “Жовтень” та довголітнім членом його редколегії. Був також членом КПРС і автором поезій, відповідних ідеології тої партії. Перша збірка віршів п. Лубківського “Зачудовані олені” з’явилася в 1965 році. І потім регулярно що два роки тішив своїх шанувальників виданням нових збірок власних віршів та перекладів із слов’янських мов: “Громове дерево” (1967), “Рамена” (1969), “Слов’янське небо” (1972), “Смолоскипи” (1975), “Звіздар” (1977, того ж таки року (!) збірка “Звездочот” у російському перекладі вийшла у світ у видавництві “Советский писатель”, чимало інших творів письменника перекладено різними мовами). До речі, першою літературною премією п. Лубківського була комсомольська премія ім. О.Бойченка за збірку “Громове дерево”. Окрім того, поет був удостоєний премії ім. П. Тичини “Чуття єдиної родини”. Що собі з того візьме вічність – лишається під запитанням.
Нею також буде оцінено й політично-державну діяльність Романа Лубківського. 1976 року у складі української делегації він брав участь у роботі 31-ої сесії Генеральної асамблеї ООН. Обирався депутатом до Верховної Ради України, де на 12-му її скликанні голосував за Декларацію незалежності. Відтак став Надзвичайним і Повноважним послом України у Словаччині, заслуженим діячем культури Польщі. Очолював львівську обласну організацію Спілки письменників, обласне товариство “Просвіта”. Результати усім відомі. В останні роки працював професором ЛНУ ім. І. Франка та на посаді начальника управління культури Львівської облдержадміністрації. З цього періоду найяскравішими його вчинками були творчі конфлікти із режисером театру ім. Л. Курбаса В. Кучинським та художником В. Кауфманом – автором грандіозних перформенсів та інсталяцій у міському середовищі. Хоча дехто вважає найбільшою заслугою п. Лубківського відкриття меморіальної садиби-музею Михайла Грушевського та майбутню відбудову Святодухівського храму. Можливо, тепер пенсія державного службовця дасть змогу п. Лубківському зосередитися на літературному перекладі – справі дуже потрібній і вдячній, якщо йтиметься про справжню літературу. Дай то, Боже!
|
|
