Як прикордонники рятували горян
ПОВІНЬ
Олександр РУЛЬ
|
Незабутнє враження: вихідного недільного ранку через скло прикордонного УАЗа спостерігати зметені потужної рікою мости, розтерзані могутніми хвилями асфальтові дороги.
Це вже наслідки... І саме тут зі збідованих поглядів, які супроводжують нас від Старого Самбора, одразу стає зрозуміло, що стихійне лихо, яке прокотилося нещодавно гірськими районами Львівщини, іще довго пам’ятатимуть тутешні люди. Розмови про величезні збитки і людські жертви ущухнуть не швидко. Лише в Турківському районі підтоплено 185 житлових будинків (чимало з них вже не придатні для проживання), матеріальні втрати становлять мільйон 630 тисяч гривень. Вода забрала багато рогатої худоби, свиней, інших свійських тварин. Цигани тішилися, виловлюючи їх.
Наш шлях кілька днів тому пролягав від Львівського прикордонного загону на дві застави, що межують із Польщею. Уже здалеку здавалося, ніби гігантський залізний міст у першому дорогою карпатському містечку стоїть не на своєму місці. Його привезли у Старий Самбір на початку 80-х років із Афганістану. А далі прикра вода шмат за шматом, підмиваючи погано укріплений берег, валила його, аж поки врешті скрутила на бік цього широчезного “кита”. Частина міста на декілька днів зосталася відрізаною від світу.
Громадський транспорт сюди навідується не часто, іноді прикордонники підвозили подорожніх, які прямували в нашому напрямку. Останні новини, немов під час опитування, можна було почути просто в кабіні авто. Під селом Вовче Турківського району вода ринула на дорогу, розповів один наш пасажир із села Волосянка Віктор М., у заднє дзеркало КамАЗа водій і його супутник побачили, що каламутні хвилі наздоганяють їх. Хлопці вискочили з машини та видряпалися на гору. Вантажну машину накрило водяною лавою та далеченько віднесло. А тим часом під Яворою люта стихія то відривала здоровенними пластами, то скручувала в рулони асфальт. Спробуй таке пережити! Чи, може, кілька разів уголос (!) скажемо, що це насправді було, а потім і не згадуватимемо, бо минулого не повернути? Допомогу із центру компенсації надаватимуть, як завжди, “поступово”, можна було зрозуміти зі слів голови Турківської районної адміністрації Василя Дребута.
Дякувати Богу, ще військові приходять людям на допомогу, бо ж вони живуть у цій далекій місцевості разом. Таке собі злагоджене сусідство. За інформацією, наданою цивільними, котрі мешкають в близьких до кордону селах, наряди “зелених кашкетів” затримують порушників. Переважно це мешканці азіатських країн, котрі у пошуках роботи прагнуть на Захід.
Проте добрі стосунки з людьми підтримуються не лише з практичних міркувань. Буквально всіх своїх тут знають в обличчя, у тому числі й мешканців з далеких околиць. Існує в прикордонників традиція навіть у ризикованих для життя випадках надавати потребуючому допомогу. Хроніки на цю тему багато не отримав, здебільшого це уривчасті повідомлення у друкованих ЗМІ або дуже об’ємні й трохи застарілі книжки.
“При в’їзді в Турку, перед комендантським постом, розлилася ріка Стрий, – розповів заступник начальника застави “Циків” Віталій Лазоренко. – Вода раптово ринула на людські житла й присадибні ділянки. Пізньої ночі мешканці у своїх оселях мирно спали, не підозрюючи про лихо. По пояс у воді наряди солдат заходили в кожен дім і при спалахах сигнальних ракет виводили напівсонних переляканих людей надвір. Допомагали виносити основні речі, рятувати худобу”. Важко повірити, що все це відбувалося насправді, згадує пан Віталій. Чулися плачі й крики людей за втраченим майном (деякі воліли зостатися), ревіли тварини, а жовта вода з величезною силою товкла неподалік масивне каміння, сягаючи самих дахів. Це вже наслідки...
Згодом зіштовхнулися з іншою проблемою. Бажаючи потрапити на інший берег, деякі водії спробували прорватися через розхитаний залізобетонний міст. Здавалось він ось-ось впаде під натиском води.
Тоді Лазоренко прийняв рішення припинити рух через міст. Ризик для офіцера полягав у тому, що доводилося самому переходити на інший бік, аби перешкодити надто впертим водіям. Завдяки цим старанням ніхто біля контрольного пункту не постраждав. “Чи зобов’язані ми так усе це виконувати?” – запитували деякі солдати свого начальника. “Прикордонники зобов’язані захищати життя, здоров’я і майно місцевого населення”, – упевнено послався на Закон України “Про прикордонні війська” 25-річний командир.
Курява на дорозі, якою ми їхали на заставу Боберка (Турківський район), здіймалася вище за будь-яку повінь. То ми потопали в ній, то в безмежних травах, форсували гірські стежки. Саме тоді майор Волошин рекомендував начальнику застави старшому лейтенанту Сергієві Гуцалюку молодого офіцера, знайомив його з новим місцем служби. На іншій прикордонній заставі біля села Волошиново мені пощастило піти з прикордонниками в наряд – кілька десятків кілометрів уздовж польської території. У групі були заступник начальника застави старший лейтенант Ігор Гончалюк, інструктор розшукової собаки молодший сержант Михайло Ковальов. Одяг, який я собі наперед приготував, узяти не дозволили. На охорону рубежу я одягнув камуфляж, солдатські чоботи і зелений берет; на поясі – пістолет-ракетниця, радіостанція і бінокль. Допомагала нам вівчарка Лінда. Селом ми проходили повільно, доброзичливо вітаючись із ґаздами, розпитуючи про буденні справи. Допитливі місцеві відразу здогадувалися, що я “новачок”, котрий мало розуміється у їхній спільній справі зі “справжніми” прикордонниками. Одні одних вони розуміють з півслова. На заставу ми повернулися без особливих пригод.
|
|
