Дещо про міське середовище та про нас
або Чому ми є такі, якими є?
У СВОЇЙ ХАТІ
Арпад ГРОМОВИЙ
Зо чверть століття тому поет запитував: “Чи ми земля, якої давно не любим, чи алюмінієві крила, до яких іще не доросли?” – потаємно сподіваючись, що до крил усе-таки ближче. Нинішній день брутально розвіяв ці міфи радянської епохи: ми навіть не земля (якої справді не любимо), а значно глибше – ми десь в околицях печер троглодитів. Звідси неминуче постає питання про форму нашої ментальності. Ким себе почуваємо – може, дійсно троглодитами, оточеними сякою-такою технікою, але духовно спраглими за кістковим мозком із розколотої гомілки? Чи маємо все необхідне, що засвідчує трансформацію народу в націю?
Не нами було цілком справедливо зауважено, що всі українці незаконослухняні: оскільки більш ніж півтисячоліття не мали власної держави, то завжди намагалися обійти приписи тієї, в якій проживали, бо вони були написані “не про нас, а про ляхів, німців, москалів” тощо. Духу анархії й індивідуалізму (дрібного, зоологічного майже) сприяла й наявність Запорізької Січі. Вона, що не кажіть, культивувала й розбишацькі, грабіжницькі інстинкти, де кожен із тих, хто уцілів, награбувавши якісь статки та не пропивши їх, засідав у своєму хуторі-зимівнику й почувався “великим цабе”, знову наслідуючи в мініатюрі якого-небудь Потоцького, Чарторийського чи Конєцпольського. Недаремно вся шляхта, яка з плином часу виокремилася з такого середовища, не бажала вже в другому або третьому поколінні мати з цим чогось спільного. Вишневецькі, Кочубеї, Безбородьки, Паскевичі – перелік можна розтягти на десятки рядків – переходили в ряди ще недавніх супротивників, не важливо, російських чи польських.
А це вельми важливий фактор, зокрема для теми, винесеної в заголовок статті, бо саме шляхта, від якої і слово “шляхетний”, упродовж віків була тим пробником, на якому відточувалися почуття ґатунку, якості, справжності. Родовиту шляхтянку було неможливо переконати начепити купецьку цяцьку з дутого золота. Вона воліла обійтися без прикраси, аніж з’явитися перед очі в чомусь, її не гідному. Тому саме в шляхетському середовищі (там, де воно було – у Німеччині, Франції, а насамперед – в Англії) виникло поняття збереження пам’яток давнини. І, до речі, не так давно – якихось півтораста років тому.
Це явище пов’язане, з одного боку, з розвитком будівельних технологій, коли виникла реальна можливість відтворити в бетоні, скажімо, готичний замок. А з другого – з економічним, політичним, згодом й культурним натиском новоявлених багачів, які мали всі можливості реалізувати свої забаганки. Унаслідок зіткнення таких обставин й виникла потреба розставити крапки на “і”: справжній родовий замок, заснований, можливо, ще норманами, протиставити його сурогату,в якому мешкав плебей-вихватько, котрий заробив свій маєток, продаючи негрів на бавовняні плантації Америки. Спочатку новоявленим “господарям життя” катастрофічно бракувало власних ідей, як себе задекларувати (звідси й наслідування того, що вже було).
Щось таке спостерігаємо сьогодні довкола, коли для “нових” виготовляють із дорогих сортів дерева монструальні канапи, крісла й шафи в бідермаєрівському стилі, який 150 літ тому вважався (серед тодішніх “нових”!) символом процвітання й респектабельності. Першою спробою “нових” ХІХ століття утвердитися на полі культури був стиль “арт-нуво” (“нове мистецтво”), про який російський дворянин Блок (дарма, що потім “співець революції”!) написав: “И всюду запестрел бесстыдный стиль “модерн”. Майже півстоліття згаданий “модерн” був ознакою поганого смаку, тавром “новобатьків”. І зовсім не випадковим є початок реабілітації цього стилю (що це не цілковите г....) у СРСР у сімдесяті роки, в часи, коли в надрах радянського суспільства розпочалися невідворотні зміни, які привели до теперішнього стану – чергового диктату “нових”. У Польщі, для прикладу, вони заявляють про секрети свого процвітання: “Перший мільйон треба вкрасти”.
Тому немає нічого незвичайного в тому, що діється довкола нас, хоча тут спостерігаємо певні місцеві особливості. У Галичині ситуація погіршується тим, що “нові” в нас мають прямі селянські корені (не пишу “робітничо-селянські”, бо як би не напружувалися колишні історики, на землях Західної України корінне населення справжнього робітництва створити не могло: як унаслідок слабкого розвитку промисловості, так і хоча б тому, що в довоєнній Польщі, аби стати водієм трамвая, потрібно було прийняти римо-католицизм (своєрідна “червона книжка”, гарантія лояльності).
Як і всі “нові”, наші мають ті самі вади, які були притаманні у всі часи даній різновидності членів суспільства. Однією з них є дрімучий брак культури в цілому й культури міської зокрема. Вони ненавидять середовище міста, в якому живуть, усіма фібрами своєї “відплужної” (хоч плугом там давно уже й не пахне) душі. Вершиною мрій є “бунгало” на околиці, скажімо, Пустомитів, у якому, окрім гаражів для джипа та “мерса”, обов’язковий і хлівець для кабанця. Викупивши приміщення в місті (для крамниці, складу тощо), “новий” не тільки вважає себе його новим всесильним владарем, із правом замуровувати вікна та валити перегородки (часом із катастрофічним фіналом), а й утверджується в думці, що “схвачено” може бути геть усе. (Як усілякий “новий”, він соромиться власного походження і спілкується, немилосердно калічачи її, мовою колишніх господарів. Півсвіту балакає “піджин-інгліш” – до невпізнання спотвореною версією мови колишньої “імперії, над якою не заходило сонце”).
Один мудрий іноземець, їдучи за кордон, заявляв: “Мене не цікавить, погані чи хороші закони в даній країні, суттєво лише, чи вони виконуються”. Невідомо, скільки часу мине, поки ця фраза стане актуальною і для нас, не знати навіть, у який спосіб цю законослухняність втілювати. Із біографії Робесп’єра довідуємося, що його діяльність розпочалася з освітництва. Коли це не допомогло, Робесп’єр почав стинати голови, однак також безрезультатно, оскільки йому в цій діяльності забракло масштабності, мало того, розпочатий процес відрубування голів мав фатальний вплив на стан організму самого Робесп’єра.
|
|
