Псевдонаціоналізм і його небезпека для України
ПОЛІТИКА
Ростислав НОВОЖЕНЕЦЬ
Загальновідомими нині є факти, коли для боротьби з українським націоналістичним рухом у кінці 40-х рр. минулого століття московські окупанти застосовували псевдонаціоналістичні заходи.
Через півстоліття вже у формально незалежній Україні московські окупанти, які, до речі, нікуди не поділися за цей час, застосовують ту ж тактику псевдонаціоналізму. Змінилися хіба що методи.Так, коли протистояти оксамитовій національній революції 1988 — 1991 рр. було несила, московські окупанти вміло скористались її плодами і невдовзі поставили на чолі держави істинно свою людину — етнічного росіянина, колишнього парторга заводу, члена ЦК КПРС Леоніда Кучму, який, будучи депутатом Верховної Ради УРСР у 1990 р., навіть не голосував за Декларацію про державний суверенітет України.
А тому сталося так, що самостійна Україна, одна лиш згадка про яку завжди розцінювалась як вияв українського націоналізму, перетворилась, по суті, на втілення своєї цілковитої протилежності.
Під прикриттям святих для кожного українського патріота символів — синьо-жовтого прапора і тризуба — триває неоголошена війна проти нації. За останні десять років на три мільйони осіб зменшилося населення України, знищено економіку: в кілька разів зменшилися обсяги внутрішнього валового продукту, безробіття сягнуло критичної межі, держава перетворилася на напівколонію і сировинний придаток інших країн. Русифікація набула небачених навіть за радянських часів масштабів. І все це подається мало як не “досягнення” незалежності.
Будь-які реформи, зокрема економічні, фактично руйнування промислового потенціалу держави, передача власності чужинцям, так звана капіталізація суспільства офіційною пропагандою оцінюються як реалізація програмних засад партій та організацій правового (в розумінні більшості — націоналістичного) спрямування. Так, підміняючи та перекручуючи поняття, дискредитуючи саму ідею незалежності, влада в Україні намагається схилити українців до “єдіної і недєлімої”.
І як не прикро, особливою запопадливістю тут відзначається Галичина. Адже саме завдяки галичанам обрали у 1999 р. нового- старого президента, що всім показав “кузькіну мать” касетною епопєю, новітніми політв’язнями і скандальними заявами на кшталт: “Російська мова в Україні не може бути іноземною”, “Я не виключаю приєднання України до союзу Білорусі та Росії”. Де ще, у якій державі президент так відверто і безкарно може зазіхати на державну мову?
Але чи не найбільшим блюзнірством виглядає ситуація на Львівщині. Де і в обласному центрі (а донедавна і в області) перші посади займають начебто діти політв’язнів, народжені в місцях заслань. Тому як В. Куйбіда, так і С. Сенчук, зрозуміло, мали активну підтримку націоналістичних організацій краю. Проте повна зупинка заводів у регіоні, найвищий в Україні рівень безробіття, некерована “прихватизація”, унаслідок якої майно перейшло в руки неукраїнців, і небачена досі русифікація не залишили нічого від словесного патріотизму вказаних керівників. Спекулюючи на національній ідеї, прикриваючись проукраїнською риторикою, привласнивши національні свята, витуривши з них ідейний зміст, а головне, беззастережно підтримуючи колоніальний режим Л. Кучми, ці псевдопатріоти завдають непоправної шкоди всьому національно-визвольному рухові останніх років. І все це відбувається на фоні повної мовчанки, а часто відвертого угодовства з боку більшості депутатів від Львівщини всіх рівнів, хоч і обирались майже всі вони під патріотичними гаслами. Під новим-старим керівництвом “набрав води у рот” колись потужний Народний Рух. Мовчить і УГКЦ, що традиційно вважалася націоналістичною церквою.
Тому неабияка роль у висвітленні реального стану відводиться сьогодні націоналістичним організаціям. Годі спочивати на лаврах, мовляв, ми здобули незалежну державу... Бо націоналізм — це святе, останній форпост українства. Це цілюще джерело, що живить усі сили української нації. А тому завжди і всюди дотримуймося заповіді Миколи Міхновського: “Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників — і добре буде твоєму народові і тобі”.
Автор є заступником ЛОО Української республіканської партії
|
|
