муки дискурсу
МОРИКВАС
З цим “модним словечком” може конкурувати, здається, хіба що не менш популярне “еліта” – таке ж багатозначне та невловиме. Але всі ми є учасниками сучасного дискурсу – чи то в ролі об’єкта, чи в ролі суб’єкта. За визначенням Соломії Павличко, дискурс – це мова, яка розуміється як висловлювання і включає суб’єкти, які говорять або пишуть, а також слухають, або читачів, які є об’єктами дискурсу. Або ще (за Рене Декартом) – це вчена розмова, письмова або усна, на філософську, політичну, релігійну тему – додамо сюди ще й культурологічну.
Цікаво глянути на “Поступ”, бо це єдина газета у Львові, яка постійно й цілеспрямовано творить свій мистецько-інтелектуальний дискурс. У поле зору доброзичливої уваги “арт-поступівців” найчастіше потрапляють неформали – “творці-експериментатори, пошуковці новітніх форм літератури й мистецтва, поза конкурсом – представники елітарної літератури й активні ферментатори літ- та артпроцесу, безсумнівні знаменитості. А що ще? Усе, що відбувається у “Ляльці”, у “Дзизі”, на бієнале, триєнале і т. д. Це цікаво.
Правда, цей дискурс часто ускладнений й заінтелектуалізований, як на щоденну газету, проте він розрахований саме на такого читача чи виховує такого споживача культурних цінностей – знаючого і вибагливого (у приміських поїздах елегантно-обшарпаний розповсюджувач преси не продасть вам “Поступу”, ще й видивиться на вас, як на білу ворону: “Минулого разу я мав п’ять примірників – ледве продав”).
Ще “Поступ” веде непримиренну боротьбу з чиновниками різних рангів, від яких залежить доля культури. Він першим означив ситуації з викраденням малюнків Бруно Шульца та з черговою пожежею в музеї-садибі Івана Франка в Нагуєвичах. Ще й підкинув запитаннячко: хто більша знаменитість у світі – Шульц чи Франко? І будь тут мудрим...
Тут тон дискурсу міняється. Часом аж співчуваєш тим вибраним, у кого спрямовують стріли свого обурення ерудити-мистецтвознавці, себто “Арт-Поступ”. Краще б вони, жертви, опинилися поза дискурсом. Краще б тої виставки у Палаці мистецтв, яка знайомить львів’ян з творчим доробком кандидатів на обласні премії у різних галузях мистецтва за останні 10 років, зовсім не було.
Краще б не було самої премії?! Справді, варто визнати правоту Марти Ґартен, авторки статті “Десятиліття совкового стандарту. Допомога соцзабезу чи премії за найяскравіші творчі досягнення?” (“Поступ” за 3 серпня ц. р.), яка пропонує замість премій (обласних принаймні) встановити щорічні стипендії митцям, які потребують фінансової допомоги. Ах ті премії! Премій має бути багато і різних, і бажано не від влади, яка у всьому світі так “купує” митця. Бо в тому списку бажаних заслужених кандидатів, який пропонує автор, нема жодного заслуженого представника так званої традиційної культури. Але ж вона існує, так само, як і масова література, театр і т. д. – у літературі й мистецтві нема “високих” і “низьких” жанрів.
Сумно, звичайно, погоджуватися із твердженням, що деякі творчі спілки (у т. ч. Спілка письменників) є “реліктами ще сталінської ідеологічної машини”, коли ти сам член цієї Спілки. Тут я як об’єкт дискурсу, себто читач, відчуваю, м’яко кажучи, незручність. Чи, може, мені слід публічно спалити свій членський квиток? Але навіть вихід зі Спілки Ліни Костенко не спричинив ніякого резонансу. З іншого боку, мені вже ж таки приємно бути в одних рядах – Національної СПУ – з Віктором Небораком, який особисто, за дослідженням автора, “зробив за останнє десятиріччя більше за всіх членів Спілки письменників, разом узятих!” От якби він спалив квиток!
Втім, Неборак творить свій власний дискурс, незалежно від приналежності і до Спілки письменників, і до Асоціації українських письменників одночасно, справедливо вважаючи, що все це дуже умовно: Спілка і творчість, премії і творчість. Це абсолютно різні речі. Так само хочеться розділити Спілку як інституцію (незалежно від її реліктових ознак) і членів Спілки, письменників. які є суб’єктами дискурсу (автор-текст-читач). Тобто в кожного з них є свої читачі. Хочеться вірити, що їх не стане менше після дискурсу “Поступу” про премії.
Мистецтво, як і політика, відкрите для критики. Але хіба не мається на увазі передусім критика як аналіз, конструктивний і доброзичливий, який має на меті “хворого вилікувати”, дати йому шанс? (чи це – не з сучасного дискурсу?!. Тим часом гарматні залпи, якими “арт-поступівці” добивають театр ім. Марії Заньковецької, не залишають театрові жодного шансу. І такий дискурс почався ще до одіозного “У.Б.Н.”. Наприклад, п’єси Надії Ковалик, які збирали повні аншлаги, які відривали масу нашого люду від споглядання першого “українського” серіалу “Дєнь рождєнія буржуя” на “1+1”, були обізвані “мильними операми”. І все . Відійшов не тільки глядач-сноб, але й більш перебірливий глядач. А чому б не підтримати, чи в нас забагато драматургів?
Залишаюся вірною читачкою своєї “улюбленої газети “Поступ”, об’єктом-суб’єктом дискурсу. Хочеться тільки, щоб цей дискурс був повнішим. Адже Львів – консервативний, і тут є принаймні дві культури.
Надія МОРИКВАС
|
|
