Кіссінджер звинувачує Клінтона
НЕОГЛОБАЛІЗМ
Денис МІНЧУК
“Чи потребує Америка зовнішньої політики? Розвиток дипломатії XXI століття” – так називається нова книжка колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера, в якій змальовано нинішній світ і домінуючу роль у ньому Сполучених Штатів. На думку Кіссінджера, ця перевага Америки над іншими державами є небезпечною, як небезпечною є і її зовнішня політика, яка, на переконання автора, сповідує морально обґрунтований інтервенціонізм.
Як Збігнєв Бжезінський у своїй книжці “Велика шахівниця”, так і Генрі Кіссінджер бачить Сполучені Штати на вершині влади – тієї влади, якої не вдалося досягнути жодній з імперій минулого.
Практично у всіх сферах – від військових технологій, економіки, науки і до університетської освіти та поп-культури – американська перевага беззаперечна. Сполучені Штати беруть участь у вирішенні майже всіх конфліктів на планеті. Щоправда, у другій половині 90-х років позиції Америки, насамперед на Близькому Сході, дещо послабилися, у чому винна, на думку Кіссінджера, адміністрація Клінтона.
Біллові Клінтону так і не вдалося помирити Ізраїль та Палестинську Автономію, він так і не зміг заохотити ворогуючі сторони підписати угоду, незважаючи на максимум докладених ним зусиль упродовж останніх тижнів його президентства. Клінтон так і не здобув лаврів близькосхідного миротворця. Причини ж цієї невдачі є наслідком послаблення позицій Америки, що сталося після Війни в затоці. Неспроможність США повалити режим Саддама Хусейна й обмежити його ігровий простір призвела до істотного зменшення впливу Вашингтона на дружні режими в регіоні, а вороги втратили будь-яку повагу до США. А головна причина цих невдач криється в тому, що Клінтон, замість того, щоби зміцнювати оформлення стратегічних рамкових зв’язків, намагався, як маклер, вирішити проблему нав’язуванням юридичних компромісних формул.
Загалом же зовнішня політика Білла Клінтона після Війни в затоці є нічим іншим, як новим інтервенціонізмом. Прийшовши в політику як активіст руху проти війни у В’єтнамі, вже як президент Клінтон ці ж принципи увів в американську зовнішню політику. Недовірливий до ролі влади, скептик щодо принципу рівноваги, він усе перебільшено стратегічно зважував – як його попередники до “холодної” війни. Цілком логічно, що він потім просив вибачення у світу за нібито моральні злочини Америки. Однак, зазначає Кіссінджер, “холодна” війна не була винаходом Америки, і всі дев’ять президентів – незалежно від того, чи республіканці, чи демократи, – розглядали цю війну як боротьбу за безпеку нації, країн-друзів та основоположних цінностей. Відхід Клінтона від уроків історії та його теза про те, що більшість міжнародних конфліктів є проблемою психології та соціальної політики, призвели до того, що американська зовнішня політика дедалі більше стала визначатися політикою внутрішньою. Саме у цьому, зазначає Кіссінджер, – джерело нового інтервенціонізму. Було б небезпечно, стверджує колишній держсекретар, нехтувати системою Вестфальського миру і його доктриною невтручання, оскільки ця доктрина є базовою для норм міжнародних відносин.
|
|
