Євген Станкович: Музика, пов'язана зі справжньою духовною роботою, ніколи не буде оплачена
КЛАСИК
|
Початок ХХІ століття приніс людству різні психологічні потрясіння, які часто супроводжуються песимістичними переживаннями, зневірою. Хаотичні спроби зрозуміти наш час і своє місце в ньому деколи спричиняють втрату орієнтації в особистості. На жаль, і музику не минуло це явище. Багато мистецтвознавців, зрештою, простих людей вважають, що академічна музика вже пройшла свій історичний шлях розвитку та вичерпала себе, зайшла в тупик, з якого вихід можливий лише у зворотному напрямку, у поверненні до класичних традицій. Існує також думка, що найкращі зразки вже створено, і марно намагатися творити щось визначне. Чи так воно насправді? Про це розмова з одним з найвизначніших сучасних українських композиторів, академіком, видатною особистістю, яка дивовижно розкрилася у 60-ті, – Євгеном Станковичем.
– Що найважливіше людина може осягнути за допомогою музики?
– Думаю, що це одне з найбільших духовних досягнень людства. Це таке духовне очищення, коли звучить гарна, справжня музика. Вона ще ніколи не робила зла, окрім останнього часу...Я думаю, що це одна з форм духовної роботи, яка знаходиться у сфері тонкої матерії, яку людина не відчуває, але яка пов’язана з майже містично-містеріальним ставленням до життя. Тому, коли щось комбінуєш і щось виходить, начебто стикаєшся з тим світом. Відчуваєш, що може бути, але не здатен цього осягнути...
– Яким є завдання сучасного митця, адже музика, як відомо, впливає на підсвідомість? Чи вважаєте, що мистецтво повинно замикатись у собі чи виходити до людей, адже авангардисти вважали, що мистецтво існує для мистецтва, виключно для вузького кола “посвячених”?
– Насамперед слід виконувати десять Божих заповідей. Цього було б досить. Парадокс у тім, що зараз мистецтвом для мистецтва стає саме консонантна музика. Як показник своєрідної елітарності, тому що це починають робити люди, які хочуть іти проти течії і отримують саме духовну насолоду від своєї роботи. За часів радянської імперії панувало традиційне реалістичне мистецтво, яке теж базувалося на тональній музиці, але питання стояло по-іншому. У той час 2-3 людини визначали, що добре, а що погано, без смаку, без рівня, і це стало законом, із цим боролися. А зараз навпаки – будуть боротися з тим, що набридає саме по собі, біологічно набридає. Ці видозміни настільки природні, як життя на цій Землі, і не мені визначати, що потрібно писати зараз. Кожен має писати те, що хоче. Єдине, що повинно бути, це – основний критерій: робота повинна бути зроблена добре. Що є поняттям професійного ремесла, якого ніхто не скасовував ні в складній, ні в простій музиці. Невідомо, що складно. Не думаю, що тональна музика є простішою за музику авангарду, до якої ми вже звикли як до професійного мистецтва.
Щодо елітарного та неелітарного мистецтва. Як люди придумали це, так вони і будуть із ним покарані, адже нема такого поняття в жодному виді діяльності. Є певні вершини, до яких маси не доходять, і вони їм просто не потрібні і в спорті, і в філософії, і в математиці, і в музиці. Але від цього діяльність не стає гіршою чи менш потрібною. Я думаю, що на це питання вже відповіли 200 – 300 років тому. Бах живе 300 років, а разом з ним – та епоха. Те ж стосується і класів XX століття, я думаю, дай, Боже, вони теж будуть жити. Що ж до теперішнього, лише Час може показати, що потрібно, що не потрібно, що кому вдасться.
– Ваша думка про музику, яка створюється сьогодні на засадах нової консонантності?
– Дуже позитивна. Мені здається, що ми перебуваємо на якомусь переломі, де все міняється, тому що авангард європейського порядку вже втрачає свої позиції: немає тієї сили, зацікавленості до нього самого. Багато творів, які були створені на вершині напрямку, втратили свою цінність, чого не можна сказати, наприклад, про класичну музику. Але це якийсь парадокс, бо є низка видатних творів, які, очевидно, ще тривожитимуть свідомість людей. Усе, що народжується, повинно вмерти, бо такий закон. Усе повинно мінятися, видозмінюватися, тому повернення до консонантності – це нормальне явище. До речі, у XX столітті воно завжди було присутнє, просто не було таким помітним, як стає помітним і потрібним сьогодні.
– Неоромантизм як загальне поняття – відродження старого чи початок якісно нового періоду?
–У нашому житті існують усі напрямки: і нові, і старі. Хто може чітко вказати бар’єр між помиранням і зародженням? Це відбувається попри людську волю. Є покоління, якому потрібно те, що ми розуміємо під словом “неоромантизм”, за ним з’явиться друге, якому потрібне щось інше. Наприклад, те, що відроджує зараз К. Пендерецький, або останні твори Л. Беріо та М. Кагеля – це підсвідоме відродження того, що пов’язане з неоромантизмом. Зараз у житті навіть одного покоління відбуваються духовні мутації (швидше плине час). Неоромантизм – один із напрямків, який охоплює цілий пласт музики, тобто певних почуттів і ставлення до звуку, це: Чайковський, Шопен, навіть Дебюсі як імпресіоністичний романтизм...
– Ваше ставлення до часу у філософському та музичному розумінні?
– Передусім час – це наше життя, якщо не буде часу – не буде і життя. Для нас дане явище пов’язане з мораллю, із нашим фізичним і духовним життям, воно рухається лише вперед, не може зупинитися. У різні часи до нього по-різному ставились, і я можу говорити що завгодно про моє ставлення до часу, але він не залежить від мене. Це наш фатум і наше щастя, наша смерть, початок і кінець...
У музиці можна робити те, на що здатна людина. Якщо комусь буде здаватися, що він може вискочити за час, хай спробує. Думаю, що це вже поняття можливостей людського духу. Наскільки сильний людський дух і розуміння того, що ти робиш, бажання та розуміння часу, філософії, хто як що сприймає... Часом людині здається, що вона охоплює весь світ, хоча робить дуже маленьку справу, і навпаки. Тому що є речі, які людині, очевидно, за все життя не пізнати, бо просто не встигає, а може, просто не дано. Це дуже загадкове явище, як і все наше життя, як розуміння фізичних, етичних, моральних проблем. Через це в нас чимало думок, через те всі багато говорять, і тому все, що робиться, буде змінено.
– Як Ви розумієте медитативність у музиці, її можливості?
– Медитативність – це поняття, яке виникло з релігійно-фізичного явища медитації в індуїстській релігії та філософії буддизму, згодом потрапило в Європу. Це явище – як для нас вранішня чи вечірня молитви, воно пов’язане із самозаглибленням, так що тут немає межі, початку чи кінця. Розуміння цього поняття безмежне. Воно настільки індивідуальне для людини, що кожен може лише сам висловити ставлення до медитації. Власне ідея самозаглиблення була і є в кожному, у всякого є потреба в цьому. Але в мистецтві не слід робити з цього фетиша. Бо часом ми починаємо переступати межу здорового глузду, може, у цьому якась своєрідність, щоб іти проти того, що робить суспільство (що активно практикує авангард), але це теж часом набридає...
– Що для Вас означає поняття “симфонія”, адже Ви, зокрема, відомий композитор-симфоніст і внесли багато нового в цей жанр?
– Концептуальне мистецтво авангарду мене мало цікавить. А симфонія для мене – це якась така індивідуальна ідея, яку хочеться реалізувати. Коли називаю твір “Симфонія”, то себе нічим не обмежую, адже це слово в перекладі означає “звучання” (мені колись Б. М. Лятошинський уперше звернув увагу на це). Людина має право вкладати в це поняття все, що вона хоче. Є певні традиції: від Бетховена до сучасних – Шостаковича, Прокоф’єва й інших. Але паралельно розвивався зовсім інший погляд на цей жанр. Отже, це щось таке, що влаштовує всіх, у тому числі й тих, хто пише. Щодо розуміння поняття, то воно мене влаштовує як назва. Я можу робити що завгодно довго, коротко, легко, тяжко... Це моє концептуальне ставлення до звуків, життя, до того, що я хочу сказати і намагаюся робити.
– Кого з композиторів Ви можете назвати своїми попередниками, духовними вчителями?
– Я люблю дуже багатьох композиторів різних напрямків і навіть, як не дивно, – антиподів, яких щось пов’язує. Це Брамс і Вагнер, Дебюсі та Стравинський. Але є композитор, який постійно наді мною, – це Бах. Його я інтуїтивно полюбив, іще коли навіть не знав, що таке музика. Я від нього маю щось особливе. Його музику я дуже полюбив, чому – навіть сам не знаю. Може, тому, що не в стані навчитися гарно фугу писати (сміється). Комплекс.
– Що б Ви хотіли побажати композиторам-початківцям?
Музика стає ремеслом фанатів, це вже ти або віриш у це, або не віриш, а якщо віриш, то ти вже йдеш на все... Така музика, яка пов’язана зі справжньою духовною роботою, очевидно, ніколи не буде оплачуватися суспільством. Є лише окремі винятки. Тому я хотів би побажати їм духу, адже музика – щось таке, від чого вже неможливо відмовитися, навіть коли хочеш; а також твердості та найважливіше – працювати, тому що музика – це рух, це як час. Людина може писати одне і те ж, своє, але вона постійно повинна бути в русі...
Розмовляв Михайло ШВЕД
Євген Станкович народився 1942 року у Сваляві на Закарпатті, вивчав композицію в 1962 – 1963 роках в А. Солтиса у Львівській консерваторії, а в 1965 – 1970 роках – у Б. Лятошинського та М. Скорика в Київській консерваторії. Лауреат Республіканської комсомольської премії ім. М. Островського (1976). Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1977). Нагороджений орденом Дружби народів (1986). Третя камерна симфонія внесена Міжнародною композиторською трибуною при ЮНЕСКО до десятки кращих симфоній світу за 1985 рік. Народний артист України (1986). Дійсний член (академік) Академії мистецтв України (1997). Професор композиції Національної музичної академії ім. П. Чайковського в Києві.
|
|
