Честь стати новітнім остарбайтером
НІМЕЧЧИНА
Василь КІНДРАТ
У той час, коли німецький фонд “Пам’ять, відповідальність, майбутнє” проводить виплати колишнім остарбайтерам, зокрема й в Україні, у самій Німеччині дискусії навколо впорядкування прийняття нових заробітчан з-за кордону входять у нову фазу. Бажаючих стати в Німеччині новітніми остарбайтерами не бракує, але серед них ще треба проводити ретельний відбір. Наскільки він повинен бути жорстким? Саме це і є головним питанням нинішніх міграційних дебатів.
Християнські демократи справедливо зауважують, що міграція повинна бути спланована так, щоби вона йшла на користь насамперед німецькому народу. Генеральний секретар Християнсько-соціальної спілки Томас Ґоппель зазначив: “Найістотніше в питанні про імміграцію для нас полягає в тому, щоби діяти в згоді з власним населенням”. Німеччині в першу чергу потрібні ті економічні мігранти, які приїжджають із чесним наміром заробити якнайбільше грошей, створювати пенсійні накопичення і водночас готові до інтеграції в це суспільство. Але ж є й такі, що під приводом того, буцімто вони зазнають переслідувань (справжніх або вдаваних) у себе на батьківщині, приїжджають сюди для того, щоби, не вдаривши пальцем об палець, до кінця днів користуватися щедрою німецькою системою соціальної допомоги. Очевидно, що такі люди аж ніяк не зможуть інтегруватися в німецьке суспільство. То чи ж варто їх приймати на постійне місце проживання?
За повідомленням радіо Deutsche Welle, згідно з дослідженням ООН, опублікованим у Німеччині наприкінці минулого сторіччя, для того, щоб кількість працездатних осіб збереглася на рівні 1995 року, у період із 2000 по 2050 рік країна потребуватиме щорічного притоку 458 000 остарбайтерів. Для порівняння, Франції для тієї ж мети необхідно 100 000 осіб, Південній Кореї – 117 000, Північній Ірландії – 114 000, США – 330 000. Це спричинено демографічними проблемами – падінням рівня народжуваності, а відтак і старінням нації.
На цьому загрозливому демографічному тлі німецькі політики намагаються вирішити питання щодо того, чи варто залишатися гоноровими і давати дозвіл на проживання лише представникам тих професій, у яких Німеччина відчуває гострий дефіцит, чи все ж таки пускати всіх, хто готовий хоч десь працювати, аби лише відвернути загрозу депопуляції? Америка зуміла вчасно вирішити цю проблему за допомогою інституцій, що надають так звану “грінкарту”, яка теж передбачає досить жорсткий контроль над в’їздом до країни. Американський досвід нині намагатиметься застосувати ФРН. Щоправда, американська “грінкарта” поширюється на всіх і передбачає одержання за кілька років американського громадянства, німецька ж поки що призначена лише для 20 тисяч фахівців у галузі високих технологій і видається на п’ять років без жодних надій на громадянство. За даними загальнонімецького об’єднання профспілок, наразі за цією програмою до Німеччини потрапили лише 8,5 тисячі фахівців. 20 відсотків із них прибули з Індії, друга за чисельністю група – вихідці з колишнього СРСР, на третьому місці – румунські програмісти.
Щоправда, остаточні висновки щодо ефективності пробних міграційних програм можна буде зробити лише через рік. Далі треба буде провести скрупульозний аналіз і скорегувати пріоритети. Але навряд чи німці погодяться врешті-решт значно розширити міграційний спектр – незалежно від попиту на ринку робочої сили. Скоріше за все, всі міграційні хвилі опиратимуться на програму забезпечення дефіцитних спеціальностей.
|
|
