Товаришеві президенту
СКАЧКО
Звернутися до вас мене заставила лише одна обставина – якось ви публічно і гучно, на всю країну, доручили своїм підлеглим – товаришам міністрові внутрішніх справ, генеральному прокуророві, голові СБУ – доповісти вам і всьому суспільству, як просуваються справи з розслідування злочинів проти журналістів. А що ви не уточнили, про які саме злочини треба доповідати, то розповідаю про один такий випадок. Можливо, ви й зрозумієте, чому вас та ваших підлеглих не повертається язик називати “панами”, а тільки “товаришами”.
31 липня цього року мені додому надійшов цікавий документ під назвою “Повістка”, в якому – цитую дослівно – сказано: “Вам треба прибути у військову прокуратуру Київського гарнізону 1.08.2001 р. на 9 год. 30 хв... При собі необхідно мати документ, посвідчуючий особу. ЯВКА ОБОВ’ЯЗКОВА! (так у тексті. – В.С.) Роз’яснюю, що ухилення від явки за викликом свідка, потерпілого, експерта чи обвинуваченого до слідчого прокуратури може потягти за собою привід органами міліції, відповідно до вимог ст. ст. 70, 135,136 КПК України. Слідчий військової прокуратури Київського гарнізону, ст. лейтенант юстиції Артем’єв О. І. Тел. 295-92-28".
А суть справи полягає в тому, що в ніч з 26 на 27 червня цього року я став жертвою цілком побутового інциденту, ніяк не пов’язаного з моєю профдіяльністю, – нападу з пограбуванням. Як законослухняний громадянин я звернувся до працівників Старокиївського райвідділу міліції Києва. Там у мене взяли пояснення, разом з міліцією ми встановили імена, статус та місця перебування нападників, міліція допитала свідків, одне слово, все просувалося, як і належить.
Я повернувся додому і став чекати на подальше розслідування, не здіймаючи галасу. По-перше, тому, що вчинене проти мене мало побутовий характер. І тому просто не хотілося потрапляти у шлейф справи Гонгадзе з такими дрібницями, якоюсь мірою спекулювати своїм журналістським статусом під час нормального з’ясування обставин.
По-друге, я розумів, що проти оприлюднення факту злочину може бути доблесний генерал армії Василь Дурдинець. Справа в тому, що напад здійснили солдати строкової служби, які дислокуються прямо в приміщенні МНС, яким і керує Василь Дурдинець. Ці солдати самовільно залишили частину, гуляли вночі столицею (це зрозуміло, відомство Дурдинця відоме своїм потягом до прекрасного), від переповнення прекрасним напилися і здійснили напад і грабіж: у мене зірвали сумку, а в мого знайомого, зваливши на землю, відібрали гроші, ключі від квартири та інший важливий дріб’язок.
Мабуть, солдатам хотілося ще чогось прекраснішого, і вони, заволодівши потрібною сумою, на кілька днів дезертирували з частини. Їх розшукували всі: офіцери-командири, родичі. Дурдинцю, звісно, не доповідали про інцидент. Та воно й справді – навіщо? Людина зайнята надзвичайними ситуація в державі, а тут з’ясовується, що бійці роти, яка охороняє безпосередньо міністерство, – дезертири.
Ще хтось подумає, що таке міністерство не зможе врятувати від катастроф чи від повені в Закарпатті, бо солдати в ньому дезертирують із казарм, розташованих прямо під кабінетом міністра.
Це ж, ви розумієте, не так – Дурдинець вас врятує від чого завгодно. Тільки дайте команду.
Саме тому я й чекав місяць на нормальне розслідування. Але коли я дочекався “повістки”, то, звісно, нікуди не пішов і не піду навіть з міліцією. Виявляється, що товариш старший лейтенант Артем’єв хоче взяти в мене пояснення не тому, щоб з’ясувати істину в зв’язку з грізним вашим, товаришу президент, наказом не залишати нерозкритим жодний злочин проти журналістів, навіть, як я розумію, побутовий. Слідчий хоче щось від мене тому, що відповідних пояснень – зафіксованих і задокументованих – він не зміг отримати в Старокиївському райвідділі міліції.
...Взагалі та ніч особисто мені запам’ятається, товаришу президенте, діями міліції щодо мене. Вам, товаришу Президенте, я вдячний: мене у міліції все-таки вислухали, коли я сказав, що я журналіст. Хтось серед міліції ще пам’ятав про ваш наказ і знав, що воно таке той журналіст.
Але знали не всі, бо в Старокиївському РУГУ мене спершу чомусь повезли на експертизу на предмет сп’яніння і при цьому півтори години тримали в клітці для затриманих. Разом із одним із затриманих. А коли я просився, м’яко кажучи, до вітру чи хоча б пояснити, що відбувається, то люб’язний старшина, який, певно, газет не читає, мені відповідав: “Сиди, бо я тебе кончу”. Тому до прокуратури я не піду. Не хочу, щоб мене знову “кончали” в якійсь клітці.
Тому з цього приводу є кілька думок, товаришу Президенте. Люди в погонах, мабуть, просто, по-офіцерськи розмазуючи соплі корпоративної солідарності, домовилися знищити мої пояснення в Старокиївському РУГУ: немає папірців – немає і справи. Зрештою, до десятої річниці незалежності оголошено амністію, і саме під неї можуть чи хочуть підвести цю справу. Тобто амністувати хочуть дезертирів, які вночі грабують людей і які в разі амністії мають ще дослужити строкову службу до осені в доблесній частині Дурдинця і можуть грабувати й надалі, бо вихід звідти мають безперешкодний. Не думаю, товаришу Верховний головнокомандувачу, що ви прагнете командувати такими військами. Чи прагнете?
Але якщо не прагнете, то тоді знайте, як виконуються ваші накази навіть у столиці. І уявіть, як вони виконуються, наприклад, у провінції. І принагідно, коли до вас із доповідями заглянуть Юрій Смірнов, Михайло Потебенько, Володимир Радченко чи – ото щастя! – навіть Василь Дурдинець власною генеральською персоною, нагадайте їм, що справжні пацани так “не дєлают”, так не підставляють шефа.
А від вас особисто, товаришу президенте, я не хочу нічого. Просто нагадую, що я теж маю якісь права, які ви й мені маєте гарантувати.
Володимир СКАЧКО, Київ
|
|
