BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| АРХІВ | INDEX 4-5 СЕРПНЯ 2001 року |


Український центр інтернет-реклами "ECHO"

Моїм опонентам із Закарпаття

РОЗДУМИ

Михайло КОСІВ

Пише один добродій з Ужгорода, з вулиці М. Заньковецької, що я маю те знати сам і переконувати інших у тому, що питання про закарпатське русинство – це нав’язане нам (корисливо) політиканство, бо русини – це ті ж українці, але з “місними” історично-етнічними особливостями. Годжуся повністю з моїм дописувачем, бо пам’ятаю, як мене, ще малого, навчав мій дід по матері, Николай Попович: “Михасю, пам’ятай, що ми – русини”. Це означало, що ми – українці. На підтвердження свого повчання внукові наводив слова Маркіяна Шашкевича, культ якого в Галичині був рівнозначний культові Тараса Шевченка:

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила,
Чом же мова єй не мила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?

Я запам’ятав ці слова на все життя.

Незвичайний у мене був дід. Знав добре німецьку мову (служив в австрійському війську), трохи – італійську (воював на австрійсько-італійському фронті у період Першої світової), а повернувшись додому, продав шматок землі, аби купити “Історію України-Руси” Михайла Грушевського й “принумерувати” (себто – передплатити) українські часописи.

Діялося це зовсім близько від Закарпаття, по сей бік Карпат, у прикарпатському селі Вільхівка коло Перегінська.

Але ж бо інший добродій (іноді – добродійка) з тієї ж самої ужгородської вулиці імені М. Заньковецької – навіть часом адреса та сама – радить мені прочитати “Історію України” академіка Івана Крип’якевича, вказує навіть конкретну сторінку, на якій нібито доведено, що закарпатські русини – то ніякі не українці, а окрема нація, а тому їй треба надати право на державну автономію. Поки що...

Що ж, беру Крип’якевича (маю цю працю в своїй домашній бібліотеці з дарчим написом академікового сина Романа, що був моїм близьким другом і видав неоціненне дослідження батька), знаходжу й читаю і ту сторінку, і ще далі, але нічого такого на підтвердження етнічної самостійності закарпатських русинів, які є нібито зовсім не українського походження, не мають жодних спільних коренів з Україною, НЕ ЗНАХОДЖУ. І не лише в Крип’якевича. Немає чогось подібного і в писаннях світлої пам’яті Президента Карпатської України (саме – України!) Августина Волошина, ані в сучасних закарпатських дослідників, праці яких також маю у своїй бібліотеці й хоча б зрідка читаю.

А ще – постійні суперечки про саму назву: у свідомості багатьох закарпатців сформувалося уявлення про їхній край як про Підкарпатську Русь. Так місцеві люди сприймають своє місце на землі.

Воно-то так, якщо дивитися сюди з Праги, Братислави чи найчастіше – з Будапешта, але якщо з Києва, то це таки за Карпатами, тобто Закарпаття, а під Карпатами (при Карпатах), тобто Прикарпаттям, є частина Львівщини й Івано-Франківщини.

Не кажу вже про церковні справи. Стосовно драматичних ситуацій у цій царині сучасної закарпатської дійсності в мене назбиралися окремі томи, написано десятки листів, складені цілі трактати. На жаль, мої зусилля у відновленні історичної справедливості щодо знищеної комуністичним тоталітарним режимом Української Греко-Католицької Церкви на Закарпатті дуже часто залишалися безрезультатними.

І коли тепер під час мандрівок гірськими селами перед очима все частіше раптом здіймаються серед неповторного ландшафту і відповідної йому архітектури “цибульки” новозбудованих московських церковних бань, відчуття агресивної чужини стає нестерпним.

Але й на тім не стало, бо останнім часом почали надходити депеші про “суркісізацію” закарпатського Руху – аж до останньої публікації в київському тижневику “Дзеркало тижня” (19.06.), де говориться про те, як одна “безсеребренна” закарпатська газета підняла голос на губернатора Віктора Балогу, вийшовши раптом у світ безкоштовним стотисячним тиражем. “За чиї гроші?” – зацікавлено питають столичні журналісти.

Та читав я цей матеріал, дорогі сусіди по той бік Карпат, читав. Як і інші матеріали столичних видань, в яких сказано багато добрих слів про принципову позицію закарпатського екс-губернатора Віктора Балоги.

А то прийшла копія публікації з якоїсь газети про те, що ще один славний і шанований мною закарпатець, народний депутат України Василь Шепа увільнив з посади свого помічника мого приятеля, голову закарпатського обласного Руху Володимира Піпаша. Даю у Верховній Раді Василеві Васильовичу читати ту депешу та й питаюся: “Чому мене про це повідомляють? Нащо то мені знати?” Зрештою, я й так про це знаю. Як і те, що після Шепи своїм помічником Піпаша оформила у Верховній Раді народний депутат Олена Бондаренко. Спочатку пошкодувала колегу. А потім також звільнила. Каже, що її помічник став її ж послідовним опонентом.

А ще скільки всякого мені наговорили закарпатські рухівці, засновники Народного Руху України в Закарпатті, яких останнім часом послідовно з Руху повиключали!

Тепер пішла нова хвиля. Надіслали нещодавно публікацію, в якій моїми словами лають Віктора Бедя за те, що пішов у партію до Віктора Пинзеника – в партію “Реформи і порядок”, куди, до речі, пішов і я. Дуже дотепно: заразом і Косіва вколоти, і Бедя “вмочити”. Це треба вміти. Що ж, хто на що вчився.

Однак що стосується процесу масового переходу членів НРУ (як і представників інших партій) у ПРП, то це надто серйозна тема, аби її можна було збути з рук кількома словесними гострячками. І про це варто знати не лише закарпатцям.

До другої річниці трагічної загибелі В’ячеслава Чорновола я написав і опублікував статтю під назвою: “Об’єднання політичних партій за В’ячеславом Чорноволом” (“Поступ”, 25.03.2001). У назві статті – політичний заповіт Лідера, який тепер визнаний національним Героєм України (у нас завжди так робиться, коли людини вже немає). Над реалізацією ідеї об’єднання В’ячеслав Максимович працював від 1997 р. (перед тодішніми парламентськими виборами) і до останнього дня свого життя.

Наведу міркування на цю тему з його останнього інтерв’ю, записаного одеським журналістом Леонідом Капелюшним 24 березня 1999 р. (за день до того, як Чорновола вбили). До другої річниці цієї трагічної події вдалося видати це інтерв’ю з моєю і Тараса Чорновола передмовами, з широкими коментарями журналіста окремою книжкою. Отже, дозвольте навести ці гіркі та невтішні роздуми національного Лідера, які варто знати всім.

“Для мене давно стала зрозумілою необхідність об’єднання правих сил. Необхідність ця настільки очевидна, як очевидними є втрати від роздрібнення, що це зрозуміло кожному нормально мислячому політикові. Одначе щось у нас, в українцях, є незбагненне. Ще з прадавніх часів, коли невідомий поет учив своїх сучасників необхідності об’єднання на прикладі князя Ігоря. Ну, майже тисячі років для опанування цієї істини українцям виявилося мало...

Консультації керівників правих партій щодо блокування почалися ще перед парламентськими виборами 1998 року. Однак без особливого успіху. Уявляєте, яким міг би бути парламент, якби єдиним фронтом пішли ПРП, Демпартія, Рух, УРП... Правиця-блок згодом, без поспіху, без внутрішніх партійних чвар, може стати єдиною партією правих сил України”.

В’ячеслав Чорновіл висунув тоді, в 1997 році, “принцип чотирьох єдностей”: одна передвиборна програма, єдиний партійний список, зобов’язання увійти (створити) одну фракцію від блоку у парламенті, на основі попередніх дій – перейти до утворення єдиної правоцентристської партії. Не дослухалися. Не захотіли. Казали, що то Чорновіл хоче всіх “підім’яти” під себе. У результаті – всі програли. Виграли – комуністи.

Спротиву Чорновіл зазнав насамперед у своїй власній партії. “Оці мої нинішні опозиціонери, – згадує він в інтерв’ю, – або мовчали про можливе об’єднання, або були проти. Щоправда, не гучно, а так собі, по-колабораціністськи. Бо в Русі вони помітні в силу традиції, інерції. А в складі майбутньої правиці могли опинитися у тіні більш талановитих, більш помітних постатей. Отож мені довелося докласти чимало зусиль, щоб провести ідею правиці через з’їзд, через керівні органи партії. До речі, перше спотикання на консультаціях знаєте яке було? Назва! Ми наполягали, щоб у назві зберігся Рух, Володя Яворівський – щоб партія неодмінно була демократичною, Вікторові Пинзенику хотілося десь там зберегти слово “реформи”... Безперечно, назва партії – річ дуже важлива. Але геть не головна у справі об’єднання.”

Забігаючи наперед, скажу, що через три роки, у вересні двотисячного, Віктор Пинзеник звернувся до Руху Удовенка з пропозицією про об’єднання двох партій під єдиною спільною назвою: Народний Рух України. Була створена робоча група (Філенко, Соболєв, Гринів – Косів, Бондаренко, Ключковський), яка виробила основні принципи об’єднання. Пеерпісти, по суті, відважилися на самоліквідацію своєї партії та повне злиття з рухівцями. Усі представники центральних керівних органів обох партій залишалися на своїх місцях: Центральний Провід Руху, Правління ПРП об’єднувалися, узгоджувалося керівництво в районах та областях. Відкритим залишалося тільки питання: хто буде головою об’єднаної партії. Центральний Провід НРУ наші напрацювання відкинув. Рухівська номенклатура (“барони”, як їх називав В’ячеслав) воліла й далі перебувати в “рухівському гетто” (це також чорноволівське визначення).

А ось останнє – найпринциповіше – розмірковування національного героя. Цитую: “Я не виключаю, що нищівний удар по Руху, який вписується у добре відпрацьовану технологію розколу партій, було завдано в точно вибраний час. Наша домовленість про об’єднання з ПРП стала не на часі”.

Так, це й справді “когось” дуже налякало, але простежмо далі за думкою Чорновола: “Творення великої української правиці – ідея велика й благородна. Вона все одно буде реалізована. Якщо це відбудеться тепер, вони там завиють. Добре, що за справу об’єднання взявся Віктор Пинзеник. У них є ПРП – партія невелика, керована і без “п’ятої колони” (Підкреслення моє. – М.К.)

Я знаю, яку мені відводять роль у створенні правоцентристської коаліції. У певному сенсі для мене це несподіванка. І якщо відверто, то я вже нічого не хочу очолювати. По мені вдарили мої “соратники” – так боляче й підло, як не били навіть найзапекліші вороги.

... Тепер я навчений і буду дуже обережний з одноосібним лідерством... Процес творення правиці має очолити група осіб, щоб, бува, не витлумачили це так, що ось Чорновіл “під себе” створює політичне угруповання. Власне, Чорноволові таке об’єднання потрібне не більше, ніж будь-якому українському політикові, бо я не можу бути його лідером. Із різних причин. Це має бути людина іншої генерації”.

Усе. На цьому поставлена крапка в його роздумах на цю тему в його земному житті. Отже, лідером правоцентристських об’єднаних сил “має бути людина іншої генерації” і “добре, що за справу об’єднання взявся Віктор Пинзеник”. І коли на останньому рухівському з’їзді одна делегатка демонструвала залові плакат про “політичний заповіт Чорновола”, в якому стверджувалося щось цілком протилежне, було безмежно соромно за ідейну спадщину нашого Лідера. Не допомогло навіть прохання сина Тараса не спекулювати іменем його батька. Знаючи добре атмосферу, в якій викладалися думки про лідерів нової генерації, знаю також, що не “від доброго життя” Чорновіл дійшов такого переконання. Позаяк нічого не вийшло з об’єднанням НРУ-ПРП, то саме для того, аби привести до керівництва НРУ “людей нової генерації”, я погодився на пропозицію десяти обласних організацій не відмовлятися від висунення моєї кандидатури на посаду голови партії. Імена людей, яких я хотів запропонувати з’їздові як майбутніх лідерів, відомі рухівцям. Процес приходу нових (молодих) людей мав відбутися протягом двох років мого головування в Русі (я не виключав і скорочення цього терміну, про що відверто говорив на багатьох засіданнях і конференціях). Це й привело до того, що “вони там завили і вжили всіх засобів сучасних “виборних технологій”, аби “екстремісти” не прийшли до керівництва в Русі.

Що ж до “п’ятої колони”, то це окрема – гостра й болюча – тема розмови. Ми вели її з В’ячеславом в останні дні його життя. Даруйте за саморекламу, але мушу навести міркування зі своєї статті “Профілі без масок”, опублікованої в газеті “Час” за 19-26 березня 1999 року: “Коли хтось мені скаже, що історія – учителька життя, нізащо не повірю. Досвід насправді нічому людей не вчить. А може, й ні. Може, істина в тому, що то тільки дурний вчиться на власних помилках, наступаючи двічі на одні й ті ж граблі, які держаком б’ють по лобі. “Пробухати” 15 літ по концтаборах за свої політичні переконання і не втямити елементарної істини, що на світі існують підлість, продажність, провокації, йти до своїх учорашніх ідеологічних противників із розпростертими обіймами, всепрощенням і якоюсь дитинячою довірливістю – такій людині, може, й справді більше пасує ореол мученика, аніж скіпетр влади”.

Ніколи не забуду болісної усмішки на устах Чорновола, коли він читав ці мої слова про нього. Це було 19 березня, за тиждень до того, коли “ореол мученика” став не просто образним висловом, а найжорстокішою реальністю. Господи, навіщо я написав тоді ці слова!...

Ми поверталися машиною (тією самою “Тойотою” і з тим самим водієм Євгеном Павловим) з Житомира, де рятували й відновлювали Рух, виступаючи перед “уцілілими” представниками районних організацій, журналістами, на телебаченні. Я дорікав Чорноволові за його дивовижну “здатність” наближувати до себе (а отже, і до Руху) вчорашніх кадрових (штатних) агентів КДБ.

– Ну й характеристику ти мені вліпив, Михайле, – гірко зітхнув В’ячеслав. – Але ти ж знаєш, що 11 числа (березня ) на прес-конференції в УНІАН я заявив перед журналістами свою позицію, сказав, що сам піду на президентські вибори від Руху.

Не тільки я – гадаю, багато хто пам’ятає цю прес-конференцію. Чорновіл прийшов на неї пішки (у нього відібрали фракційний і рухівський автомобілі), був сердитий і дорікав нам, що ми його не зустріли, не забезпечили транспортом. Телекамери тут же ретельно зафіксували й широко продемонстрували “кінець” Чорновола. Саме тоді він і сказав, що піде на президентські вибори сам. І саме це, на моє переконання, послужило сигналом до катастрофи на трасі під Борисполем...

Коли починав писати своє послання моїм закарпатським опонентам, не думав, що воно закінчиться такими сумними акордами. Але... така наша дійсність, дорогі сусіди-закарпатці.

POSTUP - ПОСТУП
№119 (777),
4-5 СЕРПНЯ 2001 року

ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата Поступу
·Рухівці - проти Московського Патріархату
·В НОМЕРІ
·Вечеря навпомацки
·Німці переправляли нелегалів з України на Захід

ПОГЛЯД
·Коли ви п'єте шампанське?
·очікуючи ювілею

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Усім вкладникам "України" повернуть гроші
·Навіщо банку трамвайні колії?
·Німецьких політиків дивує у Львові житло і транспорт
·МІСТО
·Нова диспетчерська система швидкої допомоги
·Нове дослідження "Генези"
·Вшануймо пам'ять "Бурлаки"!

ПОСТУП З КРАЮ
·краєвид
·Сибірка вже у Києві
·Комп'ютерний хробак у міністерстві
·Язикате українське телебачення

ПОСТУП У СВІТ
·Нова мода - вечеря навпомацки
·Вулкан Етна - небезпечна окраса Сицилії
·Утворюється транс-тихоокенаське НАТО?
·Українські емігранти на берегах Атлантики
·Мубараку набридли пусті балачки
·світоогляд

МАНДРИ У ПОСТУПІ
·"Софіївка": враження подорожнього

ПОСТУП НАУКИ І ТЕХНОЛОГІЙ
·Нікола Кузанський: Жодна зоряна ділянка не позбавлена мешканців
·Тварина, обдарована розумом

КНИЖКОВИЙ ПОСТУП
·Свято книги до ювілею
·Повернення "Світу пригод"
·Іще раз про Личаківський цвинтар
·КНИГАРНЯ

ДИСКУРС ПОСТУПУ
·Моїм опонентам із Закарпаття

АРТ-ПОСТУП
·nаша аfіша
·"Мова" - засіб від провінційності
·Не мовчи, мов і ти!

СПОРТ-ПОСТУП
·Хто такий Ленс Армстронг?
·спорт-бліц
·Календар змагань Чемпіонату світу
·Кличко збирається завоювати Америку

ПОСТ-FACTUM
·календар
·світлина тижня

 






  Зареєструй свій сайт і отримай 3000 гривень!