В очікуванні мами
СИРОТИНЕЦЬ
Оксана СЕНИШИН
|
Часто, спостерігаючи за родинами, замислююся над тим, чому ті з них, які не можуть мати власних дітей, не хочуть запросити у власне життя, у своє серце малюка із сирітського будинку. І запитавши про це, чую у відповідь: “Воно ж нерідне”. По-перше, як можна означувати маленьку людину словом “воно”? Чи ж не соромно нам повинно бути за це? А по-друге, на мою думку, біологічне питання у такій справі не є вирішальним, головне, щоби батьки відчули серцем оту близькість із дитиною, оту “рідність”.
На вулиці Таджицькій у будинку під номером 21 чекають на своїх батьків діти, вони потребують любові, ласки й уваги...
Перед тим, як зайти в цю споруду, я вирішила трошки посидіти на майданчику, де полюбляють бавитися його маленькі господарі.
Падав дощ, але він зовсім не заважав дівчинці поволі гуляти однією з алей, що обвивала дитячий будинок. Через кілька хвилин у мене з нею зав’язалась розмова, я дізналась, що вона прийшла сюди, щоб побачити свою наймолодшу сестричку, якій скоро виповниться сім років. Мама любить випити і тому “виживає” на вулиці, забувши про дітей, яких у неї аж шестеро. Батько сидить у тюрмі. Двоє старших братів також знаходяться у місцях позбавлення волі, бо “намагалися прогодувати своїх молодших сестер”. А сама моя співбесідниця навчається в інтернаті.
Важко жити в нашому жорстокому світі, якщо ти нікому не потрібен; важко втриматися від помилок, коли законів моралі навчають не батьки, а вулиця; важко, коли в кишені немає грошей навіть на жалюгідне існування.
Дошкільний дитячий заклад зігріває у своїх стінах сиріт, напівсиріт, тих, батьків котрих позбавлено права опіки, а також дітей, яких залишили “рідні” матері відразу після пологів. У цей будинок потрапляє малеча віком від трьох років. Тут діти навчаються, пізнають життя протягом чотирьох років, а коли їм виповнюється сім років, то переходять в інтернат. Усього тут близько 140 дітей. Усіх поділено на групи, залежно від психічного стану, вивченням якого займається медико-педагогічна комісія. Зараз у цьому закладі є лише одна група дітей із дефектами інтелекту.
Не можу сказати, що їм тут погано, бо в них завдяки благодійній допомозі нібито є все: і багато гарних іграшок, яких не побачиш у багатьох сім’ях, і кожна група має свій фірмовий телевізор, і п’ятиразове харчування, і опіка та догляд вихователів. Бракує одного, мабуть, головного. Точно знаю це, бачу по їхніх очах: не вистачає материнської любові та ласки, її ніжних рук і гарячого серця, яке зігріває навіть у холодну зиму.
Думаю, що в такому віці діти ще не розуміють того горя, якого їм завдала доля. Але вони його вже відчувають інтуїтивно, бо тягнуться до кожного перехожого, намагаються йому сподобатися, поспілкуватися з ним.
Міжнародний центр дітей у Києві допомагає іноземним сім’ям знайти “свою” дитину за допомогою комп’ютерного анкетування малечі. Далі опікунська рада надасть скерування у відповідний дитячий будинок. Для мешканців України цей процес є спрощеним: потрібно просто звернутися в опікунську раду за місцем знаходження закладу, у якому проживає дитина, яка припала майбутнім батькам до душі.
Характерно, що дітей, які мають деякі фізичні вади, відхилення, захворювання, українські сім’ї брати не хочуть, “не наважуються”. Можливо, бояться взяти на свої плечі ще один тягар, а можливо, економічне становище у нас таке важке: немає коштів, щоби забезпечити дитині здорове майбутнє.
Іноземці цього не бояться. Вони усиновлюють, вірячи, що обов’язково зможуть допомогти дитині.
Наприклад, Павлика, який не бачив на одне око, усиновила іспанська сім’я. Йому зробили операцію – і тепер він бачить добре. Навіть фотографії свої надсилає.
“Треба любити дітей, щоб тут працювати, – діляться зі мною думками працівники дитячого будинку. – Не можна дивитися на горе дітей, на їх сирітство і не співчувати цьому. Треба відчувати дітей серцем. Треба їх любити...”
Діти, граючись у подвір’ї, поглядають на ворота і сподіваються, що прийде... Вона. Вони чекають на ту мить, коли зможуть обняти свою маму, похвалитися нею друзям і назвати ніжним словом.
Де ти, мамо?
|
|
