ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
На західному кордоні без змін
Минулого тижня їздив я у Варшаву і вкотре переконався, що ніц у добробуті наших митників не змінилося на зле, незважаючи на грізні обіцянки-цяцянки начальства. Брали хабарі, беруть і будуть брали.
Серед пасажирів автобуса – переважали люди, які регулярно мотаються туди й сюди, перевозячи цигарки і горілку. Дамочка, яка перевіряла нас у понеділок ввечері, була трохи “під газом” і словами не перебирала. Вона своїм гострим поглядом безпомилково визначала тих, на кому слід зосередити увагу. Декого з наших доморощених контрабандистів пізнавала в обличчя. Не було й таємницею для неї, що саме везуть вони у торбах і скільки блоків цигарок можна помістити під спідницею. Тому відкрито запропонувала:
– Ну, ви тут розберіться між собою, і хай один зайде.
– Куди?
– Туди, де завжди, – і кивнула на двері.
Далі відбулася коротенька нарада, люди скинулися по кілька долярів, і один з хлопців зник за дверима. Після цього втішена митникарка заявила, що першого серпня йде у відпустку і дуже би просила до цього часу більше їй на очі не потрапляти, бо вона дуже нервується, хоча теж заслужила на відпочинок.
І я їй вірю. Нервова це робота – хабарі брати. Правда, такої відвертої торгівлі з перевізниками контрабанди мені ще не доводилося чути. Але воно, коли си троха ґольнути, то й море по коліна, не те, що кримінальний кодекс.
Міліція знає все
Одна знайома пішла міняти доляри в кантор. Та тільки витягла соточку з пуляреса, а тут хтось її штовхає. Заки вона отямилася, напарник штовхача висмикнув соточку з пальців. Пішла вона в міліцію скаржитися, наготувалася навіть заяву писати, бо ж добре запам’ятала нападників і могла б упізнати.
Але, на її подив, міліцію зовсім не цікавило, як виглядали “кидали”. Для них досить було тільки дізнатися, в якому канторі то ся стало і... ЯК БУЛА ВБРАНА ЖЕРТВА ГРАБУНКУ!!!
Ну, дама вона представительна, в хутрі, з дорогим псом – враження, видно, справила позитивне. І за кілька днів їй зателефонували з міліції та повернули доляри. При цьому жодних документів вона не підписувала.
Звичайно, як тут не тішитися за оперативність, але чому б тих грабіжників не заарештувати? Міліція їх добре знає, усі кантори розподілені, і чужий промишляти не під свій кантор не піде. Та панночка готова була розпізнати шахраїв. Але міліція зовсім не була готова додавати собі зайвої праці і псувати показники зразкової роботи.
На Стрийському вокзалі я був свідком того, як “кинули” якогось чоловіка. Шахраї зникли, а міліціонер тільки безпорадно руками розводив:
– А ви їх запам’ятали? А як він виглядав?
Тут уже підхід був інший. Жертва була явно районного масштабу. Що з рагулем панькатися? А відсоток від поцуплених долярів – суттєве поповнення сімейного бюджету.
Геть сосиски з львівського борщу!
Газета “Жіноча доля” відгукнулася на Юзьові шпильки: “Раді вітати на нашій “кобітячій кухні” першого мужчину. Та ще й якого – Юзя Обсерватора. Справді, чоловік на українській кухні – то або велике щастя, або лиха година”. Отже, мої кпини із “львівського” борщу з сосисками зачепили за живе. І газета звернулася за коментарем до спеціаліста - кухаря, який і прізвище відповідне має, до пана Василя Борща.
“Не лише з міркувань чоловічої солідарності, а й з професійних, погоджуюся з думкою пана Юзя, що оцет з борщу треба гнати”, – визнав пан кухар. Що ж до сосисок у львівському борщі, то пан Борщ фактично підтвердив моє твердження, що це – витвір общєпіту. Борщ із сосисками, виявляється, був представлений на республіканській кулінарній нараді кухарями зі Львова і тоді, а це приблизно сталося десь у 60-их роках, й отримав “назву їх рідного міста. Так, “львівський борщ з сосисками” був актуальний у ті часи, без яких нема наступних, нема історії мистецтва кулінарії”.
Що ж то були за “кухарі зі Львова”, можна тільки здогадуватися, адже в ті часи справжніх львівських кухарів були одиниці, і вони не робили погоди, не займали жодних відповідальних посад і не їздили на наради. Майже всю тодішню торгову і харчову рать Львова представляли росіяни та євреї, і то не знати, кого було більше. Одна пані, що працювала тоді в торгівлі, продемонструвала мені групове фото, на ньому – провідні працівники львівського тресту їдалень і ресторанів. Прізвища там такі: Шефель, Бураченков, Дронін, Кац, Йоффе, Лєвін тощо. Прізвища як прізвища, але неважко здогадатися, яке вони мали поняття про борщ. Та це саме ті персони, які шурували по нарадах і збагачували совіцький общєпіт новими скарбами.
Для прикладу, погортаємо таку цікаву книгу, як “Любимые блюда”, видану в Києві 1988 року. Автор, природно, – И. А. Фельдман. Дивимося розділ “Борщи”. Є тут, звичайно, і “борщ львовский”, і “борщ ялтинский”, і “молдавский”. Але є й загадковий “борщ по-коми”. Це народ такий на Уралі – комі. А якщо вже комі варять борщі, то й інші сибірські народи задніх не пасуть, а тому бачимо тутечки і “борщ по-удмуртски”, і просто “сибирский”, і “флотский”.
А як же без старшого брата? І його не обминули: маємо й борщ “московский”. І шо інтірєсно – з сосисками! Відчуваєте таємний зв’язок із псевдольвівським борщем?
Та найбільш атракційними, мабуть, є “борщ с кальмарами”, “борщ с трепангами”, “борщ с мидиями”, “борщ с морской капустой” тощо. Але чи варто такі рецепти вписувати в “історію мистецтва кулінарії”? Не важко передбачити, коли так і далі піде, що нашу кухню будуть представляли таваріщі із центра, то незабаром будемо мали і “борщ по-африканськи” з бананами, чи “по-макдональдськи” з біґ-маком.
Гра уяви
Часами, переглядаючи пресу минулих років, можна натрапити на яку-небудь цікавинку. Розгортаю, наприклад, “Галицьку браму”, №2 за 1998 р. і дізнаюся зі статті пана бургомістра Василька, якого “вигляду має набрати проспект Свободи за рік-два”. І знаєте якого? “Засяють будинки, з’явиться замість асфальту бруківка...” Минув рік, минуло два й три, уже й четвертий минає, а будинки на проспекті не так сяють, як валяться. Та й бруківки щось я недобачаю.
Хоч бери й не зазирай у старі газети. Сама розпука.
Казав Ілхам: “Кожух дам”
У п’ятницю читачі “Поступу” мали змогу прочитати про першу судову справу проти ворожбита-гастролера. А заодно дізнатися цікаву історію про те, як “цілитель” Ілхам видурив в однієї родини квартиру, застосувавши всі свої гіпнотичні здібності.
“Мать, я вашу дочь вилєчу”, – обіцяв турок на чістєйшем турєцком язикє. І мати повірила. Але доньки він так і не вилікував.
Родині через суд ледве вдалося повернути квартиру. Цей трафунок яскраво доводить, що всі так звані “цілителі” – це шарлатани. І газети, які друкують їхню рекламу, не тільки беруть на душу важкий гріх, але й чинять злочин, поширюючи ніколи нездійсненні обіцянки. Шкода людей, які з розпачу готові віддати все заради здоров’я, а натомість не дістають нічого.
Досить звернутися до медичної статистики, аби переконатися, що за ті роки, відколи стали в нас ґрасувати “цілителі”, екстрасенси та ворожбити, рівень захворювань і смертей не тільки не знизився, а навпаки зріс.
Інколи наші газети йдуть на свідоме шахрайство. Так, публікуючи рекламу засобу для схуднення, ілюструють її нібито фотографіями однієї й тієї ж особи ДО і ПІСЛЯ. Та при уважному розгляді фотографії видно, що то все ж таки різні особи.
А чого варта теперішня реклама якогось буцімто всесвітньо відомого пророка з Франції? Чи не ті самі пройдисвіти його вигадали, що й ту Велику Пані, чи Даму, яку так рекламували кілька років тому.
У рекламі пишеться, що пророк допомагає безкоштовно, але це брехня. Від знайомих, які задля приколу написали пророкові, я дізнався, що у відповідь приходять писульки з великими обіцянками, але вже вимагається вислати гроші. Гривень сто. Відправивши гроші, довірлива людина отримає від пророка дешевенького перстеника, ціна якого в базарний день – гривня-дві, але зате цей перстеник нібито дуже помічний на ружні трафунки.
Та щось не чути, аби комусь тото помогло.
Майстри й підмайстри
Недавно з’явилася широко розрекламована книга “Українська афористика. Сто майстрів української афористики”. Та полиставши її, бачиш, що жанр афоризму викликає дивне розуміння в упорядників. Тут і вірші, і крилаті вислови, і жарти, і гасла, і заклики, і все, що заманеться, зате самих афоризмів якось малувато.
“Ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи!”, “Україна для українців!” чи “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі” – усе це авторства Миколи Міхновського.
Що в цих прокламаціях афористичного? Це ж просто береш будь-яку промову і виписуєш за порядком усі речення. Так само й уривки з віршів класиків не можна вважати афоризмами.
Та найцікавіше те, що до грона класиків присусідилися й нікому невідомі писаки, які строчать свої короткі фрази в періодиці. Про декого годі щось більшого дізнатися. Скажімо, про якогось Євгена Ященка тільки й сказано, що “інженер”. Це вже непогану кар’єру зробив інженер, потрапивши в компанію до Шевченка, Франка, Сковороди тощо.
Не обділили себе увагою й ті, що сю книгу готували. Володимир Черняк, один з редакторів, виділив для своїх віщих мислей аж 14 сторінок, головний редактор Роман Коваль – 5 сторінок, директор проекту (браток) Андрій Коваль – 21 сторінку, а ще ж є й афоризми членів редакційної колегії, і вони теж, виявляється, мають, що сказати народові. А от Винниченкові, авторові чималої кількості блискучих висловлювань, вділено тільки дві сторінки. Стільки ж і Донцову. Важко тільки второпати, який стосунок мають до української афористики такі товариші, як Юрій Рибніков, Леонід Сухоруков, Юрій Меліхов, Віктор Родіонов чи Назип Хамітов. І чи справді вони аж такі майстри афористики?
Телєвізія
Дивлюся в понеділок програму передач і не вірю власним очам. По УТ-1 в рубриці “Кіноскарбниця” демонструється фільм “Петро Перший”, знятий ще за Сталіна. Де, нагадаю, паплюжиться прєдатєль Івашка Мазєпа. Непогана скарбниця, скажу я вам.
Ну, така вже в нас національна телекомпанія. Се явище в іншій країні важко уявити. Росіяни були обурені показом на кінофестивалі в Москві фільму про генерала Шухевича. Але в нас усе спокійно. Чим тут обурюватися, якщо православні в церквах і досі покірно слухають анафему Мазепі.
На тому ж телеканалі знову демонструють вражаюче бездарний серіал “Чорна рада”, знятий нікому невідомим режисером Засєєвим-Руденком, який виявився ще й таким собі сучасним Хлєстаковим, як назвав його кінокритик Сергій Тримбач у “Дзеркалі тижня”. Адже він видає себе не тільки за народного артиста СРСР, але й за Лавреата Державної премії СРСР. Хоча насправді ні тим, ні тим ніколи не був.
Сергій Тримбач дотепно порівняв слова гоголівського героя і липового режисера.
Хлєстаков: “Литераторов часто вижу. С Пушкиным на дружеской ноге. Бывало, часто говорю ему: “Ну что, брат Пушкин?” – “Да так, брат, – отвечает, бывало, – так как-то все...” Большой оригинал”.
Та недалеко й наш режисер у своїх інтерв’ю відбіг: “С Леонидом Даниловичем я как-то накоротке встретился в оперном театре... А Юлия Тимошенко... мне глубоко симпатична. Как-то возле семафора наши машины остановились рядом, и она, увидев меня, подарила моей жене букетик ландышей... Виктора Ющенко я встретил однажды на Сенном рынке... Мы столкнулись, заговорили”.
А от критики режисер не любить, а також журналістів, котрі висміювали серіал, називає пестливо “мандавошками”. А для більшого ефекту пригрозив, що всім утре носа, бо вже ось зробив з десяти серій одну – прокатний варіант. І має намір повезти його на Каннський фестиваль, ба, навіть висунути на “Оскара”. А головне, цілком серйозно вважає, що ці його наміри страх як нервують ворогів: “Это моих недругов снова будоражит, злит и взрывает! Не дай, Бог, фильм отметят. Как это можно пережить? Давайте-ка Николая Засеева-Руденко обос... м в очередной раз”.
Одне слово – митець.
|
|
