до Босфору і Наліво
БОНДАРЕНКО
Свого часу, ще будучи прем’єр-міністром України, Леонід Кучма заявив: “Ви скажіть, яке суспільство ми будуємо, і я його будуватиму”. У 1992 році, коли було сказано ці слова, ще жодного проекту не існувало. Згодом, ставши президентом, Кучма намагався запропонувати Україні кілька різних проектів, гарно оформлених, ретельно виписаних і... ялових. У цих проектах була накреслена тактика без стратегії. Їм бракувало надідеї. І тому вони автоматично перетворювалися на чергову подобу “Продовольчої програми партії” або програму заходів боротьби з алкоголізмом. Так само пропонували свої програми й інші політики: Ющенко, Симоненко, Мороз, Вітренко, Ткаченко. Їм також бракує надідеї. Тобто проекту України ми зараз не маємо.
Наші політики, на жаль, не дають відповіді на питання: “Що ми будемо мати на виході?” Ідеологи націоналізму вважали, що “на виході” буде держава – ефемерна, така, якої вони самі як слід не уявляли. “Батьки-засновники” новітньої України вважали, що достатньо створити незалежну державу, і вже сама вона стане самодостатнім механізмом, здатним забезпечувати всі потреби своїх громадян. Мовляв, держава нам потрібна тому, що: а) за неї боролися наші діди і батьки; б) що Центр (Москва) забирає левову частку виробленого в Україні продукту. Відокремимося – заживемо.
Така агітація і міфологія були характерні для всіх націй на етапі позбавлення колоніальної залежності. Але той же Леонід Кравчук відрізнявся від, скажімо, Джавахарлала Неру тим, що в нього не було своєї програми під умовною назвою “Панчасила” (“П’ять принципів”), принципи якої мали б стати визначальними для майбутньої держави, були б незмінними протягом усього її існування. Натомість Леонід Кравчук запропонував гасло “Розбудова держави”, яке викликало чимало заперечень і несприйняття. Виховані на марксистському постулаті “Держава є інструментом насильства”, його не сприйняли передусім інтелектуали. Мовляв, навіщо розбудовувати насильство?
Потрібен був виплеск, вихлюп ейфорії від незалежності (саме тоді з’явилися геніальні слова Ліни Костенко: “Божевільний: Боже! Вільний!”). Стара комуністична догматика замінилася новими цінностями. Інша річ, що ті, кому це було доручено робити, володіли старими ноу-хау. Вони продовжували мислити автоматично: замінимо серп і молот на тризуб, Москву – на Київ, Леніна – на Шевченка. Томмазо ді Лампедуза в п’єсі “Гепард” вклав у вуста свого героя слова: “Найкращий спосіб нічого не міняти – це змінити прапори”. Зовсім не випадковими стали слова Василя Базіва під час виступу в Львівській облраді. Показуючи на бюст Шевченка у сесійній залі, він прорік: “А згадайте: раніше на цьому місці стояли зовсім інші ідоли”.
Так само не давали конструктивного і тривалого в часі, але з конкретною метою, проекту й колишні дисиденти. Їх попередня діяльність була спрямована на руйнацію старої системи, і свідомість того ж В’ячеслава Чорновола не могла автоматично після 24 серпня 1991 року запрацювати в протилежному руслі.
Звідси – кризові явища в партіях, які виникли на уламках дисидентського руху.
Єдина сила, яка могла б запропонувати цей проект, – студентство та молодь – не була почута старшим поколінням. “Україна народилася від злягання комуністів і націоналістів”, – написав у 1993 році Сашко Кривенко. Дійсно.
Третій елемент у таких еротичних дійствах не передбачається. “Революція на граніті” не знайшла свого продовження. “Аврора” вистрілила, проте її постріл всі сприйняли по-своєму. А шкода. Згадайте слова харків’янина Євгена Золотарьова, які можуть стати актуальним гаслом для всіх наступних поколінь борців із режимами: “Ми будемо валити владу весело і зухвало”.
Весело і зухвало! Ось як треба було здобувати незалежність і будувати нову державу. Веселою і зухвалою – ось якою має бути держава, аби її підтримали, аби вона мала успіх. В українській історії ми лише раз мали веселу і зухвалу державу – у часи Богдана Хмельницького. Але Хмельницький якраз не створив проекту України. Натомість... “На світі є лише дві нації, які постійно гордяться своїми поразками і постійно плачуть над своєю історією, – українці і жиди. Окрім того, що вони постійно плачуть, вони ще й сперечаються, хто ж із них є богообраним народом і хто має глибшу історію. І коли, нарешті, будуть вирішені суперечки про національність Ісуса Христа, Адама і Єви, вони, напевне, перейдуть до динозаврів”, – писав Юрій Винничук у своєму “Малоросійському мазохізмі”. Україна на початку свого становлення – це безупинний плач за убієнними протягом останньої тисячі років, спорудження церков і хрестів і специфічне уявлення про відродження історичної пам’яті.
...Я часто переглядаю фільм “Фучжоу” Іллєнка-молодшого, зокрема той момент, коли палубою здобутого в такий важкий спосіб корабля котяться порожні пляшки з-під випитого вчора шампанського. Учора була ейфорія, було свято. А тепер непокоять думки: “Що далі? Куди плисти? ” Героєві Іллєнка треба було в Україну. Як туди потрапити, він знав навмання: до Босфору і наліво. Так само і українські керівники знали, що вони будують Україну. Теж навмання. Якось воно вийде.
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
