Коли припиняться злочини на землі Каменяра?
ПОДЗВІН
Вікторія САДОВА
|
Завтра, у п’ятницю, 3 серпня, у меморіальному музеї-садибі Івана Франка в селі Нагуєвичах громадськість Дрогобиччини, стурбована неодноразовими пожежами, які завдали шкоди історичним пам’яткам цього краю, скликає “круглий стіл” “Чи припиняться злочини на землі Каменяра?”
До участі в “круглому столі” запрошено вище керівництво Дрогобицького району, працівників музейних і правоохоронних структур, обласного управління культури, депутатів рад різних рівнів і представників засобів масової інформації. Очікується, що журналісти зможуть ознайомитися із перебігом робіт над відновленням літньої естради, адміністративного будинку і насамперед центрального будинку меморіальної садиби-музею Івана Франка, який згорів унаслідок пожежі.
Оскільки ще ніде у відкритій пресі не з’являлося офіційної інформації про причини таких частих пожеж на Дрогобиччині, учасники “круглого столу” оприлюднять своє бачення місцевої політики в царині культури та тривожної ситуації, у якій імпліцитно присутня постійна загроза підпалів, крадіжок, актів вандалізму тощо. З неупередженого аналізу конкретних випадків випливає глибокий сумнів у їхній “випадковості”, а відтак окреслюється цілком видима провина влади, яка нічим не запобігає таким злочинам, допускаючи своєю бездіяльністю возведення цих лиходійств до сумної парадигми.
Клубок нерозплутаних проблем такої, на перший погляд, неприбуткової галузі, як культура краю, нерозуміння її справжніх функцій у суспільстві, а відтак фінансування на залишкових засадах і використання з метою ідеологічного зиску, непрозорість дій виконавчої вертикалі й популістська мімікрія влади, життя за подвійними стандартами, некомпетентність, угодовство, низький рівень громадської моралі – ось якою широкою планується тематика наболілої розмови.
“Круглий стіл” спеціально заплановано провести після чергової наради на “об’єкті №1” – так не тільки в Дрогобичі, а й у Львівській облдержадміністрації трактують впорядкування музейного комплексу в Нагуєвичах. До нього належать не лише чотири споруди на батьковому обійсті Франка (хата, кузня, стайня, стодола), але й окреме музейне приміщення і, головно, грандіозний адміністративний будинок із не менш грандіозним скульптурним ансамблем обіч нього, а також окремі ансамблі різьблених із дерева персонажів Франкових творів, так звана “Франкова стежка” в лісі, та літня естрада.
Усе це від 80-их років (коли, властиво, було закладено та споруджено комплекс) помітно підупало. Нема вже піонерських таборів, вихованцям яких влаштовували екскурсії “Франковою стежиною” (це ж хіба тільки ощасливлених комуністичним дитинством могли так травмувати атракційним діснейлендом дерев’яних символічних ідолів, серед яких “Малий Мирон”, “Українська пісня”, “Сини народу” та “лисмикитовий” бестіарій). На галявини “Франкової стежки” нині заїжджають хіба підгулялі шашличники. Чи не з розрахунку на такого відвідувача орієнтований скульптурний комплекс біля новобудови адміністративного корпусу: бронзовий Франко, який сидить під деревом в оточенні каменів із барельєфами поетів світової слави: від Гомера до Максима Горького. Художня вартість цього “саду нетанучих скульптур” ще та!
Зрозуміло одне: усі ці маломистецькі заробітчанські творива аж ніяк не співмірні із грошовою вартістю об’єкта №1, на якому кипить робота. Але видається, що саме ними хтось намагається надати респектабельного вигляду заповіднику, який до болю чомусь нагадує потьомкінські декорації чи дивогляди недавнього стагнаційного періоду, коли художні комбінати оформляли “національні святині”. І чи не тому цей будівельний майданчик абсурду скидається на великий полігон відмивання-перекачування коштів?
Адже одна річ – перекласти зруб згорілої хати (до речі, селяни в Нагуєвичах і досі віддають перевагу не мурованим, а дерев’яним хатам), а зовсім інша – вимощувати тераси гранітних сходів до адміністративного корпусу, перекритого новочасною черепицею. У першому випадку – і матеріал недорогий, і бригада теслів із роботою впорається. А в другому – це ж землекопачем з лопатою не обійдешся, треба й техніку потужну, і підрядників “крутіших”, і матеріал “понтовіший”. А скільки вже бензину перепалили начальницькі авто, доставляючи бюрократію на “оперативки” в Нагуєвичі? То хто їм то лічитиме, усе одно не своє, а державне палять...
Для чого ж вся ця мегаломанія? Відповідь проста. На святкування 145-ї річниці від дня народження Івана Франка в Нагуєвичах очікують Леоніда Кучму! Галичани хочуть, щоб президент України ощасливив їх своєю присутністю, так, як тоді, коли власноручно відкривав львівський меморіальний музей-садибу Грушевського. Нагадаю, що після того вікопомного відкриття музей Грушевського не працював іще з півтора року і пережив не одне, а аж три відкриття! На щастя, останнє було справжнім, але ще й досі цьому музею доводиться докладати великих зусиль, аби відвідувачі вважали його меморіальним.
Невже щось таке повториться цього разу в Нагуєвичах? Уже один факт відтермінування святкування уродин Каменяра із 27 серпня на аморфний “початок вересня” (бо, мовляв, підрядники не встигають із відновлювальними роботами) є більш ніж симптоматичним і підозрілим. Бо що саме не встигають доробити: хату, яка зводиться за тиждень, чи помпезний комплекс? І чи не була пожежа на обійсті Франка такою собі доречною і вчасною димовою завісою, якою скористалися з повним зиском? Зважте, що згоріла не пам’ятка, а лишень її реконструкція двадцятирічної давності! Експонати, на щастя, лишилися неушкодженими. Підозрюваного палія вдалося затримати. Ним виявилася особа, яка в таких випадках для правоохоронців – безпрограшна карта. Однак чомусь ще й досі слідча експертиза встановлює причину займання солом’яної стріхи. А резонансну вістку про пожежу не поспішають коментувати обласні зверхники. У всій ситуації вчувається присмак якогось фальшування.
Чи не тому нічим не виправдана нещирість владців і спонукала громадян, небайдужих до історії бойківського краю та української культури, запросити до відвертої розмови як самоврядців, управлінців культури, так і правоохоронців. Адже якщо сей стан речей зберігатиметься й надалі (а він, до речі, за десятиріччя Незалежності не змінився ні на йоту від того, яким був за тоталітарних часів), то матимемо вагомі підстави остерігатися подальшого руйнування культурної аури Галичини. Ця загроза очевидна. Від неї не так просто відмахнутися приказкою: “Не варто шукати чорної кішки в темній кімнаті, особливо, коли її там немає”. Моя занепокоєність дозволяє спростувати будь-яке звинувачення в упередженому очорнительстві єдино правильної й ідеологічно витриманої культурної політики. Адже кожен здатний відрізнити позитив від негативу і СПРАВЖНЄ від ФАЛЬШИВОГО на тому “об’єкті № 1". Тому спротиву, з яким не сприймаю мертвотність фальшивого, протистоїть сила, з якою мене вабить до живого справжнього.
Чи ж лишилося щось справжнє в цьому мальовничому бойківському закутку? Безперечно, так. Жива естетика природного ландшафту. Жива традиція народної пам’яті: ще одним празником в Нагуєвичах вважають мешканці довколишніх сіл уродини Франка; сходяться сюди не з поверхневим мітинговим запалом, а за глибинним покликом серця. Жива українська пісня в автентичному виконанні, не зіпсована клубною постановкою. Живий лад споконвічного землеробського всесвіту, у якому перебувають у тиші стодоли леміш, борони, заступи, граблі, мотички, серпи, ціпи, ступи, решета, віяла, жорна, прялки – усі ті предмети побуту давнини, що хоч мають тепер музейну вартість, але зостаються живими. Жива вода в криниці біля згорілої хати. Зрештою, навіть попелище у своїй розпачливій страхітливості виглядало значно справжнішим за всі гранітні та бронзові надмірності і євроремонти.
І президента України треба було запросити саме на це згарище, а не на масове гуляння на розцяцькованому “об’єкті № 1". Він би, може, все зрозумів. Інакше через підміну пріоритетів питання “Чи припиняться злочини на землі Каменяра?” ще довго лишатиметься риторичним.
|
|
