Микола Цегельський - мученик за віру
СЛУЖІННЯ
о. д-р. Михайло ДИМИД
|
Студії
17 грудня 1896 року в Струсові на Тернопільщині в о. Теодора Цегельського і Марії з дому Мандичевської народилася восьма дитина, син Микола-Сава-Йосафат. Батько, дід, прадід і прапрадід – всі, хоч як далеко сягала родинна пам’ять, були священиками. Опісля закінчення початкової народної школи в 1908 році Микола Цегельський вступає в ц. к. гімназію Франца Йосифа в Тернополі, яку успішно закінчує 15 червня 1918 року.
15 жовтня 1918 року Микола вступає у Львівський університет на теологічний факультет та на богословіє Львівської греко-католицької духовної семінарії у Львові. Як свідчить Посвідка викладів слухача богослов’я, Микола був надзвичайно пильним і уважним студентом. Водночас, Микола брав активну участь в громадській, суспільно корисній праці. Він сприяв розвитку і успішній діяльності кооперативу в Струсові, організованого там за ініціативою його батька о. Теодора.
Часто бував в Тернополі, де на приходстві жила його молодша сестра Стефанія, що була замужем за о. Степаном Ратичем, де познайомився з сестрою отця Осипою. Миколі Цегельському подобається її лагідна, добра вдача, глибока релігійність, працьовитість, родинність і вони незабаром побираються. Вінчаються в Тернополі в церкві Різдва Христового 28 серпня 1924 року. І вони не помилилися, як показало прожите ними життя, це було примірне і вірне супружжя, наповнене щирою, глибокою любов’ю, яке могли розірвати лише злі вороги.
Парохії
28 березня 1925 року Микола Цегельський одержує піддияконські, 29 березня того ж року дияконські свячення, а 6 квітня 1925 року в церкві Святого Духа у Львові з рук Митрополита Андрея Шептицького він приймає священичі свячення. А вже 11 квітня, неопресвітер о. Микола за підписом Митрополита Андрея Шептицького дістає призначення на приватного сотрудника до села Висипівці Озірянського деканату.
21 квітня 1925 р. о. Микола відправляє в асисті свого батька о. Теодора свою першу Службу Божу в церкві Святого Миколая в Струсові. Митрополит Андрей надав о. Миколі як сотруднику право управи парохією, а з 1 вересня 1926 р. призначив його завідателем парохії. У 1926 році о. Микола закінчує відбудову мурованої церкви св. Параскеви. З 31 жовтня 1927 року о. Микола за власним бажанням звільнений з парохії Висипівці та призначений сотрудником на парохію в с. Сорока Гримайлівського деканату. Тут, у цьому селі, пройшла вся основна трудова діяльність отця на духовній і національній ниві.
При церкві він зразу заснував Братство Апостольство Молитви, в якому згромадив біля 170 парафіян, Братство Найсвятіших Тайн – 62 вірних, Братство Тверезості – 60 чоловік, Католицьку Акцію – 80 чоловік молоді. Майже кожної неділі після вечірні отець проводив зустрічі з одним із вище вказаних братств. 10 травня 1934 року Митрополит Андрей Шептицикий іменував отця Миколая Церковним Асистентом Гримайлівського Деканального Союзу Католицької Акції Української Молоді з Архієрейським благословенням для сповнення того обов’язку.
У 1934 році о. Микола розпочав розбудову церкви, бо стара не поміщала вже всіх парафіян села. Йому вдалося також заохотити селян побудувати читальню “Просвіти”, в якій також розмістився і кооператив. Побудували також громадський дім для сільської адміністрації. Основні будівельні роботи були закінчені в 1936 р.
Отець разом зі статечними господарями заснував товариство “Сільський господар”, касу “Взаємодопомоги”, створив молодіжне товариство “Луг”, до якого записувалася вся свідома молодь. Відзначали важливі дати з культурного й історичного життя українського народу, дні народження Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича, Лесі Українки, Івана Франка та інших. З часом сорочанські гуртківці стали їздити з виставами і концертами в сусідські села і брати участь у спортивних змаганнях між ними.
1 лютого 1938 року Митрополит Андрей Шептицький іменує отця Миколу містодеканом Гримайлівського деканату. Обсяг робіт і відповідальність значно зростає, та отець Микола точно і добросовісно сповняє цей важкий уряд, виконує свої обов’язки, разом з деканом або за його дорученням організовує і бере участь в усіх приписаних правом соборчиках і проводить канонічні візитації.
Лихоліття
Звичайний триб життя нагло і несподівано обірвався, коли 1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. А в неділю 17 вересня 1939 року, коли в церкві відправлялася недільна Служба Божа, в село на конях в’їхали радянські війська.
Майже тиждень на приходстві палилося в печі, що в ній завжди пекли хліб, та в ці дні тут спалювали усю патріотичну літературу, підручники історії, підшивки газет і журналів за всі роки. Дружина отця Миколая сушила сухарі, складала їх, зі сльозами на очах, в мішок, приготовляла білизну та теплий одяг: очікували найгіршого.
Радянська влада наложила на отця великий податок, вимагала дати велику позику за облігації, забрала церковне поле, яким, до речі, отець сам не управляв, а винаймав бідним селянам. Заборонила викладання релігії в школі.
А 22 червня 1941 року з новою силою знову вибухнула війна, що розпочалася нападом Німеччини на Радянський Союз. Небезпечно із великим страхом прийшлось пережити фронт і відхід радянських військ. У день їх відступу на приходство прийшли військові, вони шукали, де священик. Вони, зовсім не укриваючи своїх намірів, сказали йому, що мають завдання його вбити. Отець Микола сховався в корчах на пасіці.
У перші дні від приходу німців у селі утворилася своя сільська охорона, вона арештувала тих, що співпрацювали з радянською владою та комсомольців, їх помістили в пивниці громадського будинку та стали знущатися над ними. М. Цегельський пішов туди і переконав, щоб не робити самосуду з односельчанами, яких на прохання отця випустили.
Два комсомольці довгий час ховалися на горищі стодоли отця, боячись помсти. Згодом отець, щоби вберегти їх, порадив їм виїхати до Німеччини на роботу. Вони послухалися. Після війни вони щасливо повернулися. Потім, коли вдруге прийшли в Галичину більшовики і в 1946 році арештували отця Миколу, один із них на суді свідчив, що отець насильно сприяв вивозу людей на каторжні роботи в Німеччину.
До села прийшла сумна звістка, що арештовані в 1939-1941 роках хлопці зі села, що сиділи в Чортківській тюрмі, на початку війни були розстріляні. Селяни на пам’ять про них насипали в селі високу могилу та встановили на ній хрест. Літом 1942 року відбулося урочисте посвячення могили та поминання усіх, що загинули за Україну. Підчас урочистостей з палкою патріотичною промовою виступив отець Микола. Він закінчив її словами:
“ За правду вішали, стріляли,
За правду в тюрмах вас пекли.
Благословенна будь моя Україно,
Ти вічна правда і любов,
Як тисяч сонць засяєш на руїнах,
Бо ти свята. З тобою Бог!”
Ці слова о. Миколі пригадали на суді, коли його судили в січні 1947 року.
Підчас німецької окупації Український центральний комітет (УЦК) призначив отця Миколу Мужем Довір’я. Виконувати ці обов’язки в цей час було нелегко. Особливо звертатися до німців в таких питаннях, як зменшення непомірно високих контингентів щодо обов’язкової здачі селянами зерна і м’яса, захисту насильно відправлених селян на роботу в Німеччину тощо.
Літом 1944 року радянські війська зайняли село та всю Галичину. Все доросле населення було забране в армію і відправлене на фронт. Багато селян пішли в українську повстанську армію, а що село було під лісом, повстанці постійно перебували в селі, заходили й до отця – як за порадою, так і за допомогою. Доводилось уділяти їм Святих Тайн, особливо пораненим.
Мученицький шлях
У той же час радянська влада розпочала утиски на українську греко-католицьку церкву з явним наміром її насильної і повної ліквідації, добре розуміючи, що ця церква є оплотом української нації.
Отець Микола на деканальному соборчику, на якому зібралися всі священики деканату, висловив свою незаперечну позицію про неможливість його виходу з католицької церкви і переходу до російської православної церкви і закликав усіх священиків вчинити так само. Він чітко сказав, що навіть перед страхом смерті не зломить раз даної присяги. Розпочався сильний тиск на отця. Його безконечно викликали в районні й обласні органи влади, вимагаючи змінити своє рішення, та отець не годився. Назрівала небезпека арешту отця.
26 жовтня 1946 року отець Микола був арештований. Прощаючись з дружиною та усіма, що були вдома, просив їх молитися, триматися іта не втрачати віри в Бога. Їдучи через село, отець рукою благословив село і селян, що вийшли на дорогу, щоби попрощатися зі своїм довголітнім парохом.
Спочатку отець сидів в тюрмі в Копичинцях, а потім у чортківській тюрмі, добре відомій поганими умовами, що там існували. Слідчий викликав на допити по кільканадцять разів на добу, не тільки вдень, але і вночі. Не раз – кожні кільканадцять хвилин, не даючи прийти до себе. Це були психічні та фізичні знущання. До того ж отець терпів на важкі болі в шлунку.
Перед закінченням слідства знову викликали дружину і запропонували її побачення з чоловіком, щоб вона переконала чоловіка підписати перехід до російської православної церкви і відмовиться від католицької. Дружина радо пішла на побачення, та на побаченню вони погодилися, що він того зробити не може і буде нести свій хрест до кінця – по-чесному по-божому.
25 січня 1947 року відбувся суд, який вироком Воєнного трибуналу військ МВС Тернопільської області за статтею 54-1"а”, 54-11 Карного кодексу УРСР засудив отця Миколая Цегельського на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах суворого режиму, з позбавленням прав та конфіскацією усього майна. Суд виніс також рішення про висилку сім’ї засудженого у віддалені райони Радянського Союзу.
Вина засудженого зводилася до того, що він “зрадив батьківщину”, що під час німецької окупації був священиком, що українським комітетом був призначений “мужем довіри”, що ніби-то брав участь в зборі податків з населення на користь німців і відправці населення в Німеччину. Два останні звинувачення не відповідали дійсності, а три перші не мали під собою жодного складу злочину.
Опісля засудження Отця Миколу відправили в концентраційний табір в Ляцке біля Золочева, а потім у Підкамінь коло Бродів. Згодом перевезли його у Львів, у замарстинівську тюрму, а вже звідси – на пересильний пункт, що знаходився на вул. Полтв’яній, де вже готовили в’язнів до етапування у виправно-трудові табори суворого режиму, з якого в середині серпня 1948 року всі в’язні під посиленим конвоєм з собаками, пішки були етаповані на товарний вокзал, де їх завантажили в товарні вагони.
Попри табірний режим, отець знайшов спосіб, щоби відправляти богослужіння. Для того його дружина з сухарями передала частички, родзинки замість вина та з марлі пошиті необхідні для Служби Божої речі. Так, за час свого перебування в цих таборах від лютого 1947 по 10 серпня 1948 року отець відправив 480 Літургій, у тому числі 100 за душі в чистилищі. Таку обітницю взяв собі отець і виконав її, незважаючи на всі обставини.
Довго довелося дружині й дітям чекати на звісточку від батька. Його помістили в особливому виправно-трудовому таборі суворого режиму № 3 “Дубравний” Міністерства внутрішніх справ, що знаходився в селищі Явас Зубово-Полянського району Мордовської АРСР. Перебуваючи у таборі, отець переживав за долю своєї дружини і дітей, яких примусово переселили “навічно” в Забайкалля.
Стан здоров’я отця з кожним днем став значно погіршуватися, у страшних муках він помер 29 травня 1951 року. Шість священиків-в’язнів несли його на руках до воріт табору: далі їх не пустили. Похоронили його на тюремному кладовищі. Місце і номер могили невідомі.
Пізніше, після свого виходу на волю, Патріарх Кардинал Йосиф Сліпий так писав у листі до брата, отця Миколая, отцю Євгену Цегельському: “...Ваш брат Микола помер в Мордовії, в тім лагері я був і чув тільки незвичайно будуючі оповідання про його святе життя і смерть...”
|
|
