Нове народження Генделя
Генделівський фестиваль у Геттінгені
ГЛОРІЯ
Петро ВОРОПАЙ
|
Вісімдесят один рік – такий вік Геттінгенського генделівського фестивалю. Він на тридцять один рік старший від свого побратима в Галлі, на п’ятдесят сім – від фестивалю в Карлсруе, на п’ятдесят вісім – у Лондоні. Геттінген пишається своєю славою колиски генделівського ренесансу (тут у 1920 році вперше після двохсотлітнього забуття була виконана одна з опер Генделя, “Роделінда”), але з властивою студентському містечку легкодумністю виводить Генделя “у маси”, відкидаючи такі поняття, як “елітарність” чи “для вузького кола”.
У вітрині вподобаного туристами універмагу C&A стоїть манекен у розкішному бароковому камзолі з парчі й оксамиту, із золотими еполетами... Перехожий потішиться дотепній витівці організаторів, а в завсідників фестивалю цей пластмасовий вельможа викликає ефект “дежа вю”. “Ой, так, у цьому камзолі чотири року тому співав красень-контртенор Девід Волкер у “Птолемеї”... – “Ні, ні, – підкаже хто-небудь поруч, – його зшили спеціально для Крістіни Брандес, яка співала чоловічу партію в “Аріадні на Криті”. Світ барокової опери, іншої реальності, близький і далекий водночас, чекає на вас за кутом. Здається, що генделівські герої гуляють разом із тобою по магазинах: з аптеки біля старої ратуші – до розкішної кондитерської на Weender-Strasse, а там просто у милий серцю C&A...
Домашній затишок, начебто ти весь фестивальний тиждень живеш у гостинній сім’ї, – традиція Геттінгенського фестивалю, яка плекається роками. Але це не значить, що він далекий від гучних світових сенсацій. Цього року тут відбулася прем’єра невідомого раніше твору Генделя – “Глорії” для сопрано й оркестру. Зараз, коли музична класика вивчена, здається, уздовж і впоперек, можливість яких-небудь відкриттів і знахідок украй мала. Проте дива часом трапляються. “Глорію” “відкопав” у бібліотеці Лондонського королівського коледжу музики німецький музикознавець Ганс Йоахім Маркс. Відбулася ця знаменна подія у вересні 2000 року (і “Поступ” про це писав).
Прем’єра “Глорії” стала, мабуть, головною подією фестивалю. Честь виконати новинку випала канадській співачці Домінік Лабелль і Філармонічному бароковому оркестру зі Сан-Франциско під керівництвом Ніколаса Макгегана, художнього керівника фестивалю. Домінік Лабелль – улюблениця тутешньої публіки. Торік вона мала в Геттінгені величезний успіх, виступивши в головній ролі в опері “Роделінда”, а її гнучке і чисте сопрано з матовими нижніми нотами і блискучими верхами для багатьох стало синонімом генделівського бельканто. Тепер їй довелося забути про величний образ Роделінди: Gloria виявилася легкою, щоб не сказати легковажною, п’єсою у семи частинах із надзвичайно віртуозною вокальною партією. Гендель написав її, як стверджують учені люди, у період свого навчання в Італії. Стрімкі колоратури, легка оркестрова тканина і задерикуваті темпи зраджують юнацький темперамент композитора і його “легку руку”: це надзвичайне відчуття краси жіночого голосу, його легкість залишаться з Генделем на довгі роки, аж до його останніх ораторій. Домінік Лабелль провела ювелірну роботу: кожна колоратура сяяла, як низка перлів, оркестр, керований Макгеганом, покірно пішов у тінь, не заважаючи вокальній лінії. Наново народившись, “Глорія” одержала гідних виконавців.
У рамках фестивалю публіку чекала ще одна прем’єра. Іншою “корисною копалиною” стала пишна літургія “Вечірня Святої Сесилії”, яка належить перу старшого сучасника Генделя, італійця Алессандро Скарлатті (1660-1725). Цей твір, на відміну від Gloria, був виконаний за життя автора двічі – у 1720-21 роках, а потім, як і вся спадщина Скарлатті, опинився в архіві. Якщо Гендель прагнув славити Бога голосом однієї жінки, то Скарлатті зупинив свій вибір на великому виконавчому складі. Перегукування хору, оркестру і п’ятьох солістів, які так подобалися італійським композиторам з часів Відродження, перетворюють партитуру “Вечірні” у складний, заплутаний лабіринт, де не кожний диригент знайде вихід. Макгеган вступив у непросту сутичку з текстом і озвучив його майже без втрат. Хор The Age of Enlightenment акуратно виспівував усі туті, а з-поміж солістів запам’яталися троє: молодий англійський бас Ендрю Фостер і два сопрано – згадана вище Домінік Лабелль та шведка Сюзанна Ріден із надзвичайно чистим летючим голосом.
Ораторії і кантати – це прекрасно, але ніщо не прикрашає Геттінген так, як постановка опери.
Цього року організатори вирішили розважити публіку й обрали для програми комічну “Партенопу”. Той факт, що оперна комедія повинна розважати, дає режисерам, які спеціалізуються на бароковому репертуарі, додаткові повноваження. Можна перенести дію в наш час і надати цілком трафаретним сюжетам бароко нового актуального звучання. Герої можуть роздавати один одному запотиличники і танцювати під час співу на столах. Коротше кажучи, можна ввести весь арсенал прийомів сучасного театру в структуру барокової опери, не йдучи при цьому ні на які компроміси з музикою. В часи Генделя комедія означала, звичайно ж, зовсім інше: тут – при мінімумі зовнішньої дії – особливе значення надавалося тексту, а також комічній фабулі, бо ну хіба не смішно, коли аж три години головна героїня змушена, як нянька, координувати дії чотирьох (!) своїх кавалерів, запобігаючи сваркам і дуелям, розплутуючи інтриги... У театрі Генделя “Партенопа” мала особливу пікантність: головну роль у ній співала маленька негарна Анна Страда дель По, яку в Лондоні за її моторошні гримаси під час співу прозвали свинею, і любовні зітхання її залицяльників виглядали зовсім надолуго.
Ігор Фолвілл, режисер геттінгенської постановки, помирив старі традиції і сучасність. Його постановка обігрує барокові штампи сценографії і теорії афектів, але дія розвивається немов у безповітряному просторі, поза епохою. Боягузливий фаворит королеви Арзаче заливається трелями, коли Партенопа лоскоче йому п’яти, його суперник Арміндо, домігшись усе-таки прихильності своєї коханої, танцює жигу й кричить, як тінейджер на дискотеці, але це не виглядає вульгарно. Режисер тактовний і ніколи не робить нічого, що суперечило б музиці. Більше того, разом із диригентом Ніколасом Макгеганом він підбирає чудових виконавців, що ідеально відповідають своїм героям: може, навіть більше за зовнішніми даними, ніж голосами. Їм віриш. Вони розкуті, мають чудове відчуття сцени і наділені почуттям гумору, що у “Партенопі” є необхідним. На першому плані, звичайно, королева – 28-річна Мередіт Хол, сопрано з Канади, красуня, іронічна акторка, якій за одну посмішку можна пробачити деякі вокальні похибки. Поруч із нею – авантюристка Розміра, одягнена у чоловічий костюм, досвідчена Аннетт Маркерт із Німеччини. Жінки – найбільш серйозні, комедійними тут є кавалери Партенопи: позер Арзаче (Кай Вессель), вайлуватий Арміндо (Кріс Джозі) і задерикуватий Еміліо (Джон Маквей). За три години дії вони встигають принести публіці чимало задоволення і, ведучи комедію з істинно шекспірівським розмахом, не забувають і про музичні кульмінації, коли дія зупиняється, поступаючись місцем генделівській красі мелодій. У “Партенопі” Гендель, до речі, зовсім інший, ніж у своїх серйозних операх та біблійних ораторіях. Ніколас Макгеган, щороку вишукуючи у його великій спадщині який-небудь раритет, не боїться набриднути публіці: у Генделя стільки доброї музики, що вистачить ще років на сто.
|
|
