літо минає
МОРИКВАС
Ніхто не знає, де його застане дощ...
Ми звикаємо до дощів, до перепадів температури і настрою. Наше літо мінливе, як саме життя. Стаємо мудрими, як змії, і вчимося прислухатися до себе. Інтуїція загострена до краю: он край неба спохмурнів уже. Палка злива гряде на наші голови. Треба тільки встигнути приготувати душу – і прийняти цю зливу, як приймає її усе живе.
Навіть якщо це просто споглядання крізь шибку, все одно так радісно бентежить знайомий звук великої води. Це впізнавання не теперішнє. Як і пережиття справжнього страху – разом із громом і блискавкою. Ніякі здобутки цивілізації, ніякі громовідводи не відведуть цього страху. Як Божого персту, який ми ще називаємо Випадком.
Ми звикаємо до нової статистики: на Львівщині загинуло стільки-то людей від грому (чи блискавки?). У дитинстві я знала тільки одну людину, яку “забив грім”. Це був циган Альоша зі Збоїськ. Ми рвали з ним траву для кроликів на одному цвинтарі. Тільки одного разу бачила його зблизька: він безшелесно винирнув з-за якогось хреста, волочачи за собою торбу з травою, і так само безшелесно зник, немов розтанув поміж могилами. Я тоді аж злякалася. Запам’ятала його відсторонений погляд. На другий день почула, що Альошу спалила блискавка. Чому – такого молодого і гарного, ще й цигана (я співчувала циганам, бо на Збоїськах їх не дуже шанували) – чому його? Це було щось дуже незрозуміле і несправедливе. І страшно було думати, що це несправедливо, – хіба не небесний вогонь – ота блискавка?
Але як тільки відблискає, відгримить, знову хочеться притулитися щокою до шибки, за якою линуть потоки води. Сум огортає тебе: когось не вистачає. Ще одного споглядальника дощу...
Одного разу злива застала мене у відкритій кав’ярні, куди ми забігли на хвильку з приятелем-художником і стали полоненими зливи на цілу годину. Марно поглядати на годинник: ніхто не вийде звідси раніше, ніж небо з’явиться з-за темних хмар та струменів дощу. Правда, є сміливці, які проходять повз нас, немов ріку переходять. Душа спрагла дощу, а тіло – не з цукру!
Але ми до них не долучаємося. Великі круглі парасолі кав’ярні ще захищають, ще стають прихистком для перехожих, хоч ноги вже у воді. Добігає до нас і циганка з циганчатами (може тому я згадала Альошу). Дрібні, ніби й невимоклі, вони граційно проходять між столиками “Віденської кав’ярні”, ніби найвибагливіші її відвідувачі.
Цікаво, як пробирається між цими столиками Ігор Калинець, коли щодня йде на роботу до свого бюра у Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків з діаспорою НУ”Львівська політехніка”? Чи він знає іншу дорогу? Чи він сидить зараз у своєму кабінеті, споглядаючи, як вода омиває бронзового Кобзаря – з його вікна видно пам’ятник Шевченкові. Чи нервово позирає на годинник? (Даремно, пане Ігорю, ви не вийдете із-за свого бюрка, доки не вщухне дощ. Втім, усі спізнення, усі незустрічі можна списати на зливу). Правда, я ніколи не бачила, щоб Ігор Калинець “нервово позирав на годинник”. Може, у нього і немає годинника? Поети і годинники – речі несумісні.
Олесь, мій приятель, також не дивиться на годинник. Олесь – художник. Друзі називають його ще “сонячним Олесем” – бо так він розшифровує слово “пан” (з мови пеласгів). Насправді він дуже любить тепло і сонце і зараз, певно, страждає більше від мене, бо наші ноги по “гульки” у воді і під парасольками вже холодно.
Але Олесь не дивиться на годинник. Він не відриває погляду від ринви на стіні будинку, з якої рине вода, аж співає. Це Ніагарський водоспад, це водограй, це, може, ніколи не закінчитися, ця вода вже несе нас до осені. Це літо минає. А мені не вистачає одного споглядальника дощу.
Надія МОРИКВАС
|
|
