столиця зійшла на пси?
ЛИСТИ З КИЄВА
Пси — основне населення української столиці. Звісно, не офіційно, а за спостереженнями львів’янки. До речі, намагання львів’ян ділитися враженнями про Київ не є модною тенденцією. Просто, як слушно зауважив у “Поступі” Кость Бондаренко, кияни задивлені в себе, тож усе, що довкола, залишається для емоційної реакції львівської (тощо) діаспори. І перше, що відзначають “чужі” очі в столиці, — дивовижна кількість псів. Причому не “дворових”, а “чиїхось”...
Чи не кожен киянин тримає вдома якусь звірину (або й кількох). Із балконів верещать папужки, із вікон визирають коти. Вулицями прогулюються пси. У під’їздах відпочивають пси. У ліфті неодмінним супутником є ... пес (або й декілька). Навіть в озері часом торкнеться тебе хтось несподіваний...
А то й чмокне у вухо. Гадаєте, русалка? Дзуськи! Пес. Спочатку я це просто зауважувала. Однак, ставши свідком кількох ситуацій, де за рідних псів кияни ладні були перегризти перехожим (людям) горлянку, почала щонайменше непокоїтися. Імовірно, у столиці модно тримати пса. Незважаючи на те, що кожен чотирилапий член родини входить у її бюджет, крім інших псячих прибамбасів, ще й як окрема графа у квартплаті. Годують улюбленців зовсім не недоїдками: псячому раціону приділяють чималу увагу. Навіть у деяких хлібних крамницях відведено спеціальні куточки, де продають обіди-вечері й просто ласощі-смаколики для псів.
До речі, псячим “хітом” є, безсумнівно, такса. Ці “довгоносики” завжди тупотять-дріботять поруч. Господарі їх цілують, пестять і гукають переважно людськими іменами: “Ксюші” та “Міті”, “Альонкі” та “Женєчкі”. Такс є найбільше, але, пройшовши метрів сто, можна записуватися в кінологи: розмаїтість чотирилапих дітищ “перемикає” Вас із реальності у Вуличний псячий музей (імені Поліграфа Шарикова). Здалося навіть, що псів люблять більше за дітей. Принаймні жодного разу не доводилося чути, як киянин сварив тваринку. Радше лають дітей, які то смикнуть “друзяку” за хвоста, то не поділяться цукеркою, а то й усю водичку видудлять, не залишивши у пластмасовій посудині ні краплинки для Нього — песика.
Окрема тема — пляжна. На офіційних пляжах псові заборонено не тільки купатися, але й з’являтися. Однак псів повно. Вони пестливо підставляють сонцю волохаті боки, вони риються в пісочку (з різними цілями), вони плюскотять у водиці. Дбайливі “тати-мами” намилюють їх просто в озері спеціальними псячими шампунями від блощиць, ніжно “виполіскують” їх від “аварій”. Таблички — “табу на псів” — не беруться до уваги. Зрештою, навіщо? У санітарно-епідеміологічній станції стверджують, що жодного пса на території офіційного пляжу немає. Немає, бо їх не можна сюди водити! І крапка. Пси — невидимі для ока сторожі пляжного порядку. Якщо якийсь грайливий песик вкусить чиєсь дитя, то це передусім біда для “господаря” ...дитяти, якщо раптом йому заманеться захистити чадо. Тому подвигів Герасима щодо бідолашної “Му-му” ніхто не береться повторювати: “батько” пса вилає, порадить втопити дитя, котре якогось дідька вештається під ногами, ще й пообіцяє нацькувати міліцію, податкову, рекетирів, бандитів тощо.
Коли автор цих рядків у київській газеті надрукувала матеріал про санітарно-епідеміологічну ситуацію на пляжах і зачепила там тему псячого купання (з усіма наслідками для людського здоров’я), з редакції порекомендували не виходити. Обурені кияни телефонують і донині, розповідаючи про те, що їхні пси чистіші за людей, що для дітей он скільки майданчиків набудували, а песикам ніде відпочити. Однак головний “аргумент” — “ми тобі покажемо!” Один полковник із Печерського району Києва взагалі пообіцяв завітати в редакцію з усіма (кількість через переляк не уточнила) чотирилапими домочадцями, навченими команді “фас!”. Хоча пропускна система в редакцію є доволі складною, але про всяк випадок запаслася якимось “педігріпалом”, аби відволікти псів від такого делікатесу, як “український журналіст”.
У Львові популярно тримати пса в помешканні, однак ще популярніше відвозити їх у рідні села: і собі менше клопоту, і псові на користь. Окрім того, у Львові, за спецстатистикою, порівняно з минулими роками, різко знижуються “демографічні” показники собак. Можливо, львівські пси подалися у столицю?!
Бо ж у нас і ґицлі надміру вправні... До речі, дворовий пес Рижик, улюбленець Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника після того, як побував у полоні невтомних ловців “Утильцеху”, носить на шиї медальйон (згідно з нормами!), зроблений з бляшаного інвентарного номерка, де вказано: “Рижик, ЛНБ ім. В. Стефаника”.
А справжня “песоманія” української столиці, імовірно, спричинена самотністю великої кількості людей, загублених серед ще більшої кількості ...людей. У надто широкому колі чужих “собі подібних” — нецікаво та порожньо.
Ольга СНІЦАРЧУК
P.S. З усього вищесказаного геть не повинно випливати, що автор — злісний противник зворушливої дружби Людини і Пса. Псів поважаю, навіть люблю (хоча плавати з ними гидую).
|
|
