Галереї, вистави та котловани
Мистецьке життя у літньому Києві
СУБ'ЄКТИВНИЙ ОГЛЯД
Марія ДАЛЛАДА, Київ
Київ готується остаточно впасти в літню сплячку. Серед невимовної спеки і тропічних злив режисери і галерейники роблять розрізнені, у міру енергійні, рухи. Проте, важко позбутися відчуття, що події останніх двох тижнів позначені досить вибагливим сюжетом.
Спочатку Київський молодий театр, перед тим, як піти на канікули, показав давно обіцяну “Стальову волю” за одноіменною п’єсою Максима Курочкіна (“Антибукер” 1998 року за пошуки нових шляхів, автор п’єси “Кухня”, поставленої Олегом Меньшиковим). Переїзд Гоголя з берегів Дніпра в російську столицю, схоже, залишається для українських драматургів фатальним. Почавши в Києві майже десять років тому дотепним одноактовим скетчем про вагітного чоловіка, Максим нині – улюбленець театральної Москви, а нинішня прем’єра за всіма ознаками може вважатися його дебютом на батьківщині. Режисер, композитор і сценограф – київські герої 1990-х, фактично одного з Курочкіним покоління. Реальність козацько-шляхетського протистояння XVII століття, відтворена на борту гігантського космічного корабля “Стальова воля”, здатна зробити відчайдушного постмодерніста несамовитим. Здається, і режисер Дмитро Богомазов, і композитор Олександр Кохановський, так і не визначилися, про що вистава: про космічну станцію “Стальова воля”, що несе в собі весь цей україно-польський хаос, чи про двох братів, що виявили в собі замість шляхетної крові холопське сирітство? Проте художник Василь Цаголов із самого початку чітко знав, що і навіщо робить. “Стальову волю” він визначив як систему, вражену комп’ютерним вірусом. Конструкція Цаголова, в комбінації з ефектами освітлення, живе та розвивається як цілісний організм, іноді репродукуючи напіввіртуальні, напівгалюциногенні фігури. У такі моменти зал практично пропускав репліки виконавців – захоплений спогляданням матеріалізованих привидів.
До речі, Цаголов вперше в житті взявся за сценографію. Дотепер для нього більш звичним простором були галереї на Контрактовій площі і Андріївському узвозі.
Тут, на цій виставочній осі Києва, робота Цаголова немов зняла закляття, оживила цілу армію фантомів. Химери влади і несвободи повстали одна за одною. Галерея “Л-арт”, яка раніше демонструвала колекцію полотен соцреалізму, влаштувала “Ексгібіціон”. Експозиція являє собою відеомініатюри французької трупи Магалі і Дідьє Мюллерас і фотосерію киянина Іллі Чічкана.
Останній схильний до шокуючих візуальних жестів. Нині Чічкан представив портрети дівчаток-гімнасток з олімпійської збірної України у професійному макіяжі. Результат – безпечний лолітизм. Відповідь Чічканові – “Мікрометражна хореографія” трупи Мюллерас. Те, що роблять французи, нагадує вправу на тему придворного театру Гуллівера. У результаті “Ексгібіціон” – не стільки про оголення, скільки про беззахисність тіла/зображення; діти без дитинства, ліліпути без вибору.
Наступного дня – у Центрі сучасного мистецтва – підслуховування. Половина проекту “Кров із молоком” була присвячена “Мистецтву шепоту”, інша називалася “Ілюмінація”.
Перед входом у Центр на траві стояло щось, схоже на спрута і на пилосот з купою шлангів. Малося на увазі, що відвідувачі можуть спілкуватись завдяки цьому колектору взаєморозуміння. Особисто для мене значення “Машини шепоту” зросло, коли бородатий чоловік, випадково забрівши у подвір’я, застиг перед об’єктом і перехрестився. Після цього до виставки потрібно було поставитись з усією серйозністю.
Усередині Центру, в “Кімнаті тиші” нічого не було, крім декількох табуреток і грудок землі на підлозі. Тиша теж була відсутня. Там “Підслухана сповідь” сполучила безперервне відео громадян, які перешіптуються, із хоровими вправами буддійських ченців... У розташованій тут же кабінці самому можна було що-небудь нашептати у мікрофон, а потім слухати в навушниках розгублене бурмотіння тих, хто побував тут до тебе. Ілюмінанти, захопивши дві кімнати, влаштували ультрафіолетовий заколот.
У розташованій вище по Андріївському узвозі галереї “Ательє Карася” розважаються традиційніше. Груповий вернісаж “Пояснення іншому” – частина довгограючого проекту “Діалог із цитатою”. Ідея – зібрати в рамках річного виставкового циклу два десятки помітних українських живописців, які б малювали до чергової фази проекту по одній новій роботі. Утворився дивний конвеєр картин, із занадто строкатим складом учасників. Причому основа об’єднання, без жодних мудрувань, – суто колористична. Так, якщо попередня виставка циклу “Світ як текст, де вже все сказано” залишала відчуття, що твори підбиралися за ступенем насиченості синім, то нині проект налився темними тонами.
А ще в центрі Києва збираються спорудити щось колосальне. Весь Майдан Незалежності перетворений на котлован. Раніше, серед всього іншого, там стояла статуя, що називалася в народі “Бетмен” – апостол Андрій із кривим ножем. Коли почали рити котлован, “Бетмена” зняли, а 60-тонну плиту, що служила йому фундаментом, залишили. У п’ятницю 13-го (!) вона поповзла вниз. Один робітник не встиг відскочити і лежить зараз у лікарні.
До чого це?
|
|
