Відновлювати історичні пам'ятки - нонсенс. Закон вимагає їх зберігати
РЕСТАВРАТОРИ
Вікторія САДОВА
У семінарі, зініційованому викладачами кафедри реставрації, узяли участь начальник управління охорони історичного середовища Роман Дац і начальник відділу охорони пам’яток Ігор Амбіцький.
Насамперед заходу визнали незадовільною нинішню ситуацію, коли на пам’ятках реалізуються проекти, які не відповідають пам’яткоохоронному законодавству, і в той же час кафедра випускає дипломованих спеціалістів, які не знаходять роботи. А поле для співпраці – широке: це і обстеження пам’яток, інвентаризація, контроль за їх збереженням.
Та, як заявив Роман Дац, він ніколи не вважав, що науковці-реставратори і чиновники управління, яке він очолює, стоять по різні боки барикад. На його думку, першим кроком реальної спільної діяльності може стати підписання угоди про співпрацю між його відомством і кафедрою реставрації, студенти й науковці котрої могли б посприяти вирішенню спільних завдань щодо конкретних об’єктів (реконструкції площі Ринок абощо), брати участь у роботі міжвідомчих комісій, увійти до складу консультативної ради, бо там бракує небайдужих фахівців...
Коли розпочалися приватизаційні процеси і з’явилися люди, які хочуть вкладати гроші в нерухомість, управління та міська влада виявилися неготовими до ринкових умов. Так, лишень за два останні роки більш ніж удвічі зросло число пропозицій на проектну документацію щодо освоєння приміщень, пристосованих до виконання нових функцій. Це вплинуло на якість роботи управління, яке втратило контроль і не простежує дотримання закону про охорону культурної спадщини. Вихід із цього замкненого кола Роман Дац бачить у створенні комунального підприємства “Архітектурно-археологічна служба”. Воно могло б надавати платні послуги, скажімо, видавало б відповідні довідки. Відтак покращиться ситуація із пам’яткоохоронним наглядом, провадити який, на думку Романа Даца, доволі складно через недосконалість механізмів впливу (адмінзаходи, штрафні санкції чи порушення кримінальних справ реально застосовувати ніхто не береться, бо Мінюст ще не затвердив підзаконних актів). Ігор Амбіцький наголосив, що управління не має фахового юриста, який би відстоював пам’яткоохоронні ухвали. Він закликав науковців до розуміння щоденних клопотів управлінців, яким доводиться кожного тижня розглядати 125 проектів по кожному з 5 районів міста.
І як тут допильнуєш, щоб усе було за законом, коли на управління чинять великий тиск, змушуючи піти на моральний компроміс, аби не заважати інвесторам насаджувати свої смаки в новобудовах на території охоронної зони ЮНЕСКО. Із структурою, покликаною захищати історичне середовище, не рахується навіть прокуратура, яка не вважає за потрібне відповідати на подання начальника управління, не кажучи вже про задоволення його законних вимог. Роман Дац каже, що вже давно думає про відставку, бо не може пригадати жодного випадку, коли власника примусили розібрати самовільно зведені поверхи надбудов, аби споруда відповідала затвердженому проекту. Про зверхність влади і головного архітектора міста нема вже що й казати: Володимир Швець неодноразово публічно висловлювався за потурання забаганкам замовників, чим остаточно дискредитував себе як реставратор. І вже зовсім дивно, що такою ситуацією не переймається міський голова, який висунув гасло спершу про “найкраще”, а потім про “європейське” місто Львів.
“Чи то Швеція, чи то Дація” – спадає на гадку дотепна назва торішньої виставки, яка експонувала в Будинку Товариства охорони пам’яток України світлини найбільш яскравих випадків сучасного нищення історичного середовища Львова (від чого повинні захищати панове Швець і Дац особисто). Виставка демонструвала звиклі сюжети: сантехнічну кахлю на фасадах, дикі кольори клаптикових побілок, рекламний несмак, скло-пластикові вікна чи кілька прорубаних дверей у партері однієї кам’яниці...
“Це неправда, – наголосила Мар’яна Долинська, – що таке буцімто косметичне втручання суттєво не руйнує історичного образу міста. Ще й як руйнує. Більше того, воно руйнує поняття сучасників про архітектурні норми. І викривлена ментальність нащадків – значно більша проблема, аніж та плитка, яку з часом можна буде зняти. Теперішня вседозволеність втручання в заповідну ауру міста обертається психологічною травмою міщан, яким замість естетичних ідеалів уже тепер прищеплюється схибнуте поняття про красу та функціональність”.
Науковці-реставратори критичніше, ніж чиновники, оцінюють ситуацію. Вони вважають, що реставраційні роботи можуть виконувати тільки ті фірми й особи, які мають на це ліцензії, а у випадках нехтування пам’яткоохоронним законодавством слід позбавляти ліцензій тих порушників, які себе скомпрометували. Фахівці кафедри звернули увагу на перспективу місцевого реставраційного виробництва, яке не бачить світу через ґвалтівну західну експансію на вітчизняний ринок матеріалів і технологій. У Львові й далі загострюється питання реставрації кам’яного декору, лабораторних аналізів безпосередньо на об’єктах. Непокоїть і те, якими методами ведуться археологічні дослідження. Адже не таємниця, що замість того, щоби брати під охорону виявлені археологічні пам’ятки, допускається їх свідоме нищення, після чого жоден об’єкт не надається до відновлення. Це ж стосується і ганебної практики розбирання споруд. Бо тільки автентичний об’єкт, не відчужений від середовища, може бути пам’яткою. Але не його відновлена подоба! До речі, фахівці стверджують, що сучасні технології дозволяють конструктивно, не вдаючись до розбирання, зберегти пам’ятку, у якому б стані вона не перебувала.
Пл. Ринок, 25 і 12, просп. Свободи, 45, пл. Адама Міцкевича, 9 і 10, собор Св. Юра, вул. Павла Римлянина, 9, вул. Друкарська, 9, вул. Валова, 15, Низький замок, вул. Сербська, 3, пл. Соборна, 14 і 15, вул. Театральна, 16 – ось неповний перелік споруд, довкола яких точилася жвава дискусія на семінарі у “Львівській політехніці”. Підсумувавши її, доцент кафедри реставрації Микола Бевз зазначив, що вбачає позитив уже в тому, що ця зустріч відбулася. Хоча пройшла вона гостро, але виявила принципові позиції фахівців кафедри, які володіють дієвим науковим потенціалом і методичним підходом до комплексного вирішення проблем реставрації. Тепер справа за координацією дій, що дало б сподівані наслідки.
|
|
