Це сходження безкінечне
мориквас
Не буває колективних сходжень. Кожен долає свою вершину сам. Якщо ти борсаєшся з останніх сил у високій густій траві на підступах до Парашки, найвищої гори у Сколівських Бескидах, то тільки здається, що тебе підстраховує перевідник: якщо ти знесилишся, аж впадеш, ніхто, крім тебе, не примусить тебе йти далі. Бо насправді ти наодинці з тією горою, яка ще попереду, і з тим сонцем у зеніті, яке немилосердно пече.
...Якщо ти прошкуєш (плентаєшся, дибаєш) безлісим хребтом Говерли, бо ліс уже позаду, в більшому товаристві людей, ти все одно сам на сам із цією крутою стежкою, що дихає гарячим каменем. Від тебе залежить, чи зважишся вирватися з безконечної вервечки мандрівників, щоби відпочити на узбіччі та безнадійно відстати он від тієї жовтої майки, яка щойно була перед носом. Та хіба тут змагання на швидкість? Тут змагання на витривалість. І не результат цікавить тебе (опинившись на вершині, ми переживаємо розчарування). Тебе цікавить процес: оце подолання втоми і сумнівів, це сходження, яке відбувається в тобі, цей шанс вивищитися над собою щоденною, яка забула мову великих стихій. Бо хіба ж гори – не стихія? Ти сама вирішуєш, чи відмовитися від ковточка води, яку тобі пропонує хтось менше знеможений, чи хлюпнути собі за комір пригорщу прохолоди з джерельця, з якого починається Прут.
Дивно, що тільки кілька людей зійшли за тобою зі стежки. Певно, бояться втратити з ока бойовий авангард із синьо-жовтим знаменом, яке вже майорить на останньому підйомі. Але на те він і авангард, щоб іти попереду. А ти – в процесі. Ти маєш змогу замилуватися будь-ким із довжелезної процесії: кажуть, що 15 липня Говерлу здобувало 2000 людей. Обличчя здобувальників вершини позбавлені будь-яких зовнішніх прикрас – косметичних, мімічних, іміджевих. Кожен – і старий, і малий – зосереджений на тій пучці духу в тілі, що дозволяє йому йти вгору і вперед. Не всі виглядають так романтично, як он ота юна дівчина з блискучим, заплетеним у легку косу, волоссям, у легкій спортивній екіпіровці, яка плигає з камінчика на камінчик, немов коза: плиг-плиг.
Ти розраховуєш на свої сили, бо на горі, де всі люди нарешті зітхнуть з полегшою і повернуть собі свій звичайний індивідуальний вираз обличчя, тебе чекають якісь несподіванки, крім зустрічі з Ющенком (за Ющенка ти рада особливо, адже не розвіявся його міф, не зблякла харизма, що б не говорили скептики).
Скептики “відпочивають” на Говерлі. З кого кепкувати? Усі гідні. Усі дійшли сюди.
Поети-професіонали, як-от Павло Мовчан, побачили з Говерли майбутнє України. Віктор Ющенко, який піднявся на найвищу вершину України з закарпатського боку, теж виглядає стомленим, як усі. Не гріх прорватися крізь юрбу з диктофоном, щоби разом з іншими мало не коло його ніг (навпочіпки і навприсядки, не заступаючи простору колегам з фото- і відеокамерами) записати його голос. (В одному з попередніх чисел “Поступу” І. Мельник писав про Ющенка, що “за нього може стати горою все жіноцтво”. Без перебільшення!). Мені вдалося поговорити з Віктором Андрійовичем уже на спуску з Говерли, коли всі ми, вимочені несподіваною зливою й побиті градом, вже висохли. І я розумію одну річ: він так само потребує віри в нас, як і ми – в нього.
На Говерлі люди одне одному передавали свою віру – в себе, в Україну. Ось деякі зустрічі-несподіванки. Молоді сестри-урсулинки з Кам’янець-Подільського монастиря. Обличчя сестри Терези аж світиться легкою засмагою (тільки це й зраджує її пілігримство). Вона в оточенні дітей-школярів, якими опікується. “Ми здійснюємо духовне паломництво біблійними вершинами. А на Говерлу вирішили піднятися сьогодні, у день 10-річчя державної незалежності, бо ця гора символізує Україну... Я в монастирі 17 років, пішла туди дев’ятнадцятирічною. Ні, ніколи не шкодувала. Я на своєму місці, я щаслива, що можу молитися за вас.”
Ось майстер-мосянжник, обвішаний гуцульськими хрестиками і медалями на честь нинішнього сходження (таку медаль подарували Вікторові Ющенкові). Член Спілки художників. Роман Михайлович Стинадюк із Косова. Останній із могікан. “Учні?! Ви знаєте, яка то тяжка робота, коли ти весь від того металу закіптюжений, аж чорний. А зараз легші способи заробити на життя – чи гуманітарною допомогою торгувати, чи до Польщі їздити з сумками... Але то мої звичні думки, вибачте. Нині я так не думаю. Я гуцул. І то є мої гори. В японців є Фудзіяма, а в нас – Говерла. І звідси далеко видно. То є НАШІ гори. І вони багатьом додадуть сили і віри”.
Ці люди не лицеміри. Для мене це очевидно. Для багатьох із нас дорога на Говерлу – як проща, тобто дорога очищення. На скільки буднів вистачить її? Може, поки я носитиму гуцульський хрестик?
Надія МОРИКВАС
|
|
