Прагнемо заробляти гроші
Що цікавого чекає на західного туриста в Україні
ЕКСКУРСІЇ
Наталка СНЯДАНКО
|
У цьому я мала нагоду вкотре переконатися, подорожуючи у складі інтернаціональної групи істориків місцями краєзнавчих пам’яток Галичини.
Королівське місто Жовква
“Місто як місто. Десь на межі “міста” і “містечка”. Герої Йозефа Рота зупинялися в таких, аби виграти чергову покоївку проїздом до Нью-Йорка.
Нині воно вже майже не існує. Воно тримається на цьому “майже”, все ще демонструючи підозрілий нахил до витримки і стійкості. Тому ми ще маємо ці тріщини в мурах, провалені дахи, дерева, пророслі зі сходових кліток, уламки вітражів та мармурових плит під ногами”. Юрій Андрухович писав це про інше місто Галичини, але опис досконало пасує і Жовкві.
Перше, що вражає тут, – бруд і запустіння. Розкішна архітектура, багатство і неймовірна кількість церков (як на таке невеличке місто) кидаються в очі вже потім. І це нам, аборигенам. Я просто не уявляю собі того панічного жаху, який мав би охопити європейську чи американську, а можливо, і сусідську польську бабусю при спогляданні цього міста-музею, перетвореного на місто-кльозет. Уже не кажу про той жах, який охопить її, коли вона побачить справжній кльозет, а туди їй рано чи пізно доведеться сходити під час туристичної поїздки. За мандри (до речі!) доведеться викласти чималі гроші: українські візи, готелі, витрати на транспорт і продукти харчування. Ціни “за тарифом для іноземців” у нас успішно перевищують властиві для багатьох розвинутих європейських країнах.
Дорого і погано – фірмова українська якість. Але чому ж у нас тоді бракує коштів відреставрувати пам’ятки? Або хоча б побудувати кльозети? Цього американській бабусі не поясниш.
“Місто Жовква було закладене в 1594 році коронним гетьманом Станіславом Жолкевським на землях власного села Винники. Для розташування міста була вибрана вигідна в оборонному відношенні, вільна від житлової забудови підвищена платформа, де перетиналися важливі шляхи Червоної Русі. У 2-й пол. ХVІІ – на поч. ХVІІІ ст., коли Жовква була приватною резиденцією короля Яна ІІ Собєського, місто досконало розбудувалося, отримало низку нових кам’яних будівель, прекрасні садово-паркові ансамблі і досягло свого найвищого розвитку і багатства.
В основу розпланування Жовкви була покладена ренесансна концепція “ідеального” міста-резиденції. Планування та композиція Жовкви відзначається самобутністю та новизною в ряду інших ідеальних європейських міст”, – але сьогодні про це нагадують тільки розповіді екскурсоводів і “культурні пласти”, які можна порахувати, оглядаючи ями в землі, де шар, напластований у середньовічні часи, відрізняється червоними прожилками в ґрунті, наступний вже має колір з інтенсивнішим відтінком брудно-сірого.
А найбруднішим буде той спресований кавалок землі, що залишиться після нас. У ньому назавжди сховаються ознаки нашої “культури”: сліди від сміттєзвалища, на яке перетворили руїни королівського замку в самому центрі міста; натягнені поміж мурами колишнього замку білизняні шворки і розвішана на них кольорова білизна; жахливий сморід, що йде із запущених пивниць. Над вікнами королівського замку збереглися напівзатерті латинські написи, які ще можливо прочитати. І присутні серед нас латиністи вправлялися в палеографії, а ми намагалися побачити серед цих руїн колишню красу і розкіш, перейнятися духом цього міста, на кожний квадратний метр якого, здається, припадає принаймні одна рідкісна архітектурна пам’ятка. Знищена або напівзнищена. Колись її відреставрують, колись тут буде бурхливий центр туризму, сотні екскурсій, відвідувачі з усіх куточків світу.
А зараз у Жовкві є один-єдиний готель, пізнати в якому його призначення можна лише завдяки старій брудній вивісці “Готель”. Два обшарпані поверхи із кількома вічнопорожніми кімнатами.
“На реставрацію немає грошей”, – така формула, очевидно, влаштовує всіх із міською владою на чолі. “Місто неодноразово намагалися відреставрувати, є люди, які досі намагаються знайти для цього необхідні дозволи і кошти. Але їм усюди говорять: “Навіщо вся ця реставрація? На важливіші речі немає грошей, а це ж кошти, викинуті на вітер”, – розповідає хтось із мешканців. І за цим – традиційна українська ситуація, коли гроші в буквальному розумінні слова закопані в землі, а викопати їх немає кому, хоча всім потрібно і всім нібито хочеться.
Крилос-Галич
Важко бути екскурсоводом. Із року в рік щодня промовляти один і той самий набридлий текст, споглядаючи групу знуджених туристів, які тільки й мріють про те, що от-от це все закінчиться і можна буде спокійно поїхати до найближчої кнайпи і з’їсти смажених ковбасок. Усе це справді важко і невдячно. Але ще важче, напевно, бути істориком, який потрапляє на таку екскурсію.
– Значить так, – тоном міліціонера, який вимагає права, почав екскурсію у “серці княжого Галича”, себто у Крилосі, наш гід. Після цього він зробив промовисту паузу. Оглянув нас суворо, при цьому похитувався й ритмічно постукував себе указкою по ногах, так, ніби це була нагайка, якою він збирався вперіщити коня.
– Якби хтось мені розповів, що так може виглядати екскурсовод, я б не повірив, він більше схожий на слідчого під час допиту, – злякано прошепотів хтось із нашої групи.
Але, зрештою, зовнішність не вибирають. Кожен із нас подумки переконав себе в цьому, і ми, старанно обминаючи коров’ячі кізяки на дорозі, рушили слідом за нашим екскурсоводом до Галичиної могили.
Темп та інтонації його розповіді нагадували метроном, слова падали у швидкому темпі одне за одним, без пауз, без жодних відступів від завченого напам’ять сухого конспекту, у якому не зустрічалося навіть слова “будь ласка”, не кажучи вже про якісь там посмішки, історичні анекдоти чи намагання привернути увагу слухачів до якоїсь особливо цікавої деталі.
Уловити зміст сказаного при такому темпі та інтонації було досить складно навіть українській частині аудиторії, не беручи до уваги польську, литовську чи грецьку. А те, що вдавалося розчути, справляло на присутніх істориків досить сильне враження, деякі навіть вибігали з кімнати і, прикриваючи рота долонею, відхекувалися від здушеного сміху.
– Людина з’явилася на території Галичини 4 мільйони років тому, – упевнено повідомив нам екскурсовод.
– Учені припускають, що найдавніша людина на Землі могла з’явитися 3 млн. років тому, а на території України це могло статися не раніш як мільйон років тому, – застогнав хтось тихенько в куточку, але екскурсовод не почув цього і продовжував.
З його розповіді можна було зробити висновок, що на теренах Галичини взагалі не було епохи міді, або енеоліту (3,5 - 2,5 тис. р. до н.е.), а все, створене в цей період, було плавно переміщено до попереднього або до наступного періоду. Можливо, просто в музеї не вистачило окремих кімнат для кожного із цих часів. Довелося економити місце, а потім всі звикли і почали вважати, що так воно і було насправді. З цього випливало, наприклад, що трипільська культура була створена неандертальцями в добу палеоліту. Це викликало здивування навіть у мене, я вже не кажу про істориків. До палеоліту (1 млн. – 35 тис. років тому) чомусь зарахували і ямну культуру (епоха бронзи – 2 тис. р. до н.е.).
– Нащадки ямної культури називалися “ямщики”, – пожартував один із професорів.
– Кельти – засновники таких держав (а не поселень на їх території!), як Франція, Бельгія, Німеччина, – незворушно продовжував наш екскурсовод, для якого кілька тисяч років історії були невагомими, мов пір’їнка, легко віднімалися або додавалися, немов у рівнянні із одним невідомим. – Під час епохи великого переселення араби (не гунни чи авари, як ми завжди думали) витіснили слов’янську спільноту до Вісли й Одеру.
Ми переходили з кімнати в кімнату і довідувалися все більше нового й несподіваного.
– Ця амфора належить до культури кулястих амфор доби енеоліту, – сказав екскурсовод.
– Це давньоруська амфора кінця 12 – початку 13 ст. до н.е., – знесилено простогнав хтось із археологів.
– А це зернотерка, – показав екскурсовод на жорна і повів нас до наступної кімнати, де почалася історія Галицько-Волинського князівства.
– Найцікавішим було особисте життя наших князів, – промовив гід. – Ось, наприклад, у цього (він показав на портрет на стіні) було четверо дітей і ще й коханка. (У його голосі вперше за всю екскурсію почулися якісь емоції).
Наша екскурсія тривала довго. Ми при цьому побачили кілька зовсім несхожих між собою портретів Ярослава Осмомисла, зроблених місцевими майстрами на підставі проведеної науковцями реконструкції черепа; побували в кількох храмах, де екскурсовод називав Царські врата “тією перекладиною”; оглянули саркофаг, у якому колись зберігалися останки Ярослава Осмомисла, перенесені згодом у Львів.
Під час довгої та детальної розповіді про подробиці перенесення решток, суперечки про те, де ж цим останкам врешті місце тощо, хтось із професорів не витримав і несміливо поцікавився:
– Скажіть, будь ласка, а чиї це останки лежать там, у куточку? – і всі ми дружно перевели погляд на купку кісток, які насипом лежали на підлозі.
– Це людські, інших людей, випадково знайдені під час розкопок на цвинтарі, – невимушено відповів екскурсовод і продовжував промовляти свій завчений текст про останки великого Осмомисла, які потрібно було охороняти і переховувати від німецько-фашистських варварів. А тим, чиї кістки були розкидані по підлозі, виявляється, просто не пощастило. Були б вони князями, їхні рештки теж захищали б від варварів. А так кидають під ноги.
На завершення ми оглянули виставку ікон із соломки, створених місцевими майстрами. “Тут був Вася”, – прочитала я напис у книзі відгуків і наступний: “Сердечно дякуємо тобі за чудову екскурсію. Запам’ятаємо її надовго”.
|
|
