забута річниця
БОНДАРЕНКО
Якось непомітно минула річниця напівзабутої події: торік Львівська міська Рада прийняла ухвалу про захист аудіосередовища. Улітку 2000-го, після загибелі Ігоря Білозора, Львів був готовий сприйняти будь-яку пропозицію, яка б могла захистити вуха мешканців від наступу російської попси та російської культури загалом.
Минулого року я особисто виступав із критикою цієї ухвали. Не тому, що захищав російську музику: я її (за незначним винятком) не толерую й сам. Просто тоді я пропонував мобілізувати кращі уми Львова (які не завжди зосереджені у стінах міськради, більше того – зосереджені переважно поза тими стінами), провести громадські слухання з проблеми, вислухати різноманітні думки і прийти до якогось ефективного рішення. Власне не ефектного, а ефективного.
А рішення потрібно ухвалювати, зважаючи на кілька чинників.
По-перше, слід врахувати досвід “українізації” 1989 – 1991 років, коли форсованими темпами намагалися впровадити українську мову й культуру в побут. Тоді наламали чимало дров – особливо на сході та півдні України, не кажучи про Крим. Варто було впроваджувати українську мову не директивами, тобто не лише директивами, а й конкретними справами, спрямованими на створення сучасної української субкультури. Зверніть увагу: сучасної. Натомість українізація проводилася не на реальному ґрунті, а на ґрунті позавчорашніх ідей та ідеології козаччини. Я часто цитую слова Миколи Куліша про те, що українізація переможе лише тоді, коли повії в Катеринославі пропонуватимуть себе українською мовою. У цьому процесі поза увагою опинилися не лише повії чи сутенери, наркомани і бандити (які також є частиною нашого суспільства – причому невід’ємною), а й молодіжне середовище, різноманітні “неформали”, бізнесові кола тощо. Усі вони розвивалися своїми шляхами. Відмінними від шляхів українізації, яка перетворилася на справу жменьки інтелігентів і політиків.
По-друге, у процесах глобалізації і поширення англійської мови російська дуже часто (особливо в Києві) починає сприйматися як форма антиглобалізаційного протесту. Нас хочуть американізувати – ми будемо розмовляти російською, бо основна противага Америці – Росія. Такі думки мені доводиться часто чути в середовищі киян. Молодих киян. Які спілкуються зі мною українською з виразним “чьоканням”. Цим самим вони хочуть продемонструвати повагу до мене – переконаного українофона.
Одна небайдужа мені людина довго розвивала цю теорію, відзначаючи “шляхетність української мови”, але попри це запитала: “Але ж погодься, українська мова приречена. Через пару поколінь нею розмовлятимуть лише по селах в Галичині”. Я їй намагався наводити приклад Чехії, Вацлава Ганки й “Краледворського рукопису”. На це вона дала цікаву відповідь: “Але коли жив Ганка, не було Інтернету”.
Якщо справа дійсно стоятиме на місці, якщо наш уряд вдаватиме, що проблеми немає, то через п’ять років в українські села прийде Інтернет, а ще через п’ятнадцять Бібрка защебече мовою “старших братів”. Уже зараз Юрій Андрухович відзначає таке “органічне” явище, як Машу Распутіну на гуцульських весіллях. Звичайно, у записі.
Симптоматично те, що рік тому в Інтернеті заявила про себе група під назвою “Українська повстанська армія”, яка пообіцяла вести війну проти русифікації та рагулів, але війну в Інтернеті: створивши роту хакерів і вірусну лабораторію, бомбардувати комп’ютери. Доба вимагає своїх методів. Доба матиме своїх героїв...
...Учора, проходячи повз університет і чуючи чергову російськомовну пісеньку у виконанні львівських співаків (підкреслюю – львівських!), я подумав собі: “А може, не все ще так і погано? Може, з попсою не варто аж так боротися? Особливо з російською?” На початку ХХ століття в царській Росії в кабаках співали переважно циганські романси, які користувалися шаленим попитом.
Російська попса нині заміняє собою циганський романс столітньої давності. Багатомільйонна російська нація ставить себе в один ряд з маленьким циганським народом. Символічно?
Щоправда, цигани не витворили імперської культури. Вони просто створювали культуру, яка захоплювала своєю мелодійністю і запальним темпераментом. Наскільки мелодійними і темпераментними є “Убілі нєгра” чи інші шлягери останніх років – судити не мені. Але жанр “кабацького романсу” перехоплює в циган інша нація та інша культура. Циган витісняють з їх історичної ніші.
Циганам варто бити на сполох – бо українців на сполох не скоро добудимося.
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
