Китайський Діснейленд
До прем'єри фільму Енга Лі "Тигр, що крадеться, дракон, що причаївся"
МОДНЕ КІНО
Марко ГОРІШНІЙ
|
Всім відомо, як неймовірно багато китайців на Земній кулі. По всьому світі, в будь-якому магазині продаються предмети різного призначення з позначкою Made in China, але наcправді питання не в кількості, а в якості. Наочний приклад – кінематограф (хоча от і Нобелівську премію з літератури теж вручили китайцеві).
Від початку 90-х без китайських фільмів у конкурсній програмі не обходиться жодний міжнародний кінофестиваль класу А; і якщо це можна пояснити зростаючим художнім рівнем, то наявність китайців у кожному фестивальному списку переможців здається просто містикою. Фільми різні, як і режисери, та й склад журі варіюється; але з боку може видатися, що в таємному статуті кожного фестивалю записано: “Обов’язково нагородити китайський фільм”.
Автор “Тигра, що крадеться, дракона, що причаївся” Енг Лі навіть не китаєць, він народився на Тайвані; велика кількість знятих в Америці фільмів дозволяє йому вважати себе громадянином світу. І все ж таки саме йому судилося стати тим “китайцем”, який прорубає вікно в Голлівуд. Старші (і набагато талановитіші) побратими Лі по ремеслу, Чжан Імоу і Чен Кайге, давно завоювали Європу і тепер можуть дозволити собі розкіш вибирати, на який фестиваль представити свою чергову роботу – все одно нагородять, а не нагородять, так похвалять. Європа в екстазі від можливостей тоталітарного (“Імператор і вбивця”) і дисидентського (“Дияволи на порозі”) кіно, китайська естетика і філософія захоплюють європейців, які бачать в Азії можливість протистояти американській експансії. Американців же на тонкощі не купиш – їм подавай Брюса Лі та Джекі Чана. Енг Лі – людина розважлива; це довели і його попередні роботи – імітація американського незалежного кіно спеціально для Європи (“Крижаний шторм”, приз за сценарій у Каннах) або імітація європейського костюмного кіно спеціально для США (засипані “Оскарами” і оскарівськими номінаціями “Розум і почуття”). Однак “Тигр, що крадеться, дракон, що причаївся” – найбільш цинічна і радикальна робота Енга Лі.
Звідси і її неймовірний успіх. Фільм вилаяли у Каннах, де знають ціну гарному кіно, і в Китаї, де розуміють штучність поданого у стрічці світу. Але на це купились американські академіки: 10 номінацій на “Оскар” – рекорд для неангломовного фільму (попередній – 6 – був у Роберто Беніньї за “Життя прекрасне”). Режисура, кращий фільм... До речі, ситуація стає яснішою, якщо порівняти роботу Енга Лі з нинішнім оскарівським лідером, “Гладіатором”.
Подібність “Тигру і дракона” із “Гладіатором” цілком очевидна – обидва фільми демонструють певний історико-міфологічний контекст, максимально віддалений від сучасного американського глядача, чим він цього глядача і приваблює. Але при цьому “Гладіатор” занурений у контекст європейський і помітно зіпсований надмірними спецефектами; та й історія занадто несхожа на справжню, що дратує педантів. У “Тигрі і драконі” таких мінусів немає, оскільки нереальність, казковість усього що відбувається заявлена із самого початку. Американцям же обидва фільми подобаються з однієї причини: їх зачаровує ілюзія древньої історії, коренів, яких США позбавлені. Стародавніх пагод і античних колон у Лос-Анджелесі немає і не було. Псевдоісторія і псевдокультура, виявлені в костюмному кінематографі, – це той самий компроміс, що влаштовує академіків. Не можна ж щорічно давати премії “Американській красуні”: засміють!
Але справа, звичайно, не тільки в “Оскарові”. “Тигр і дракон”, при всій очевидній художній непереконливості, дає глядачам саме те, чого їм не вистачає. Казка для будь-якого віку, причому екзотичний антураж і мальовничі декорації, елементи еротики в підтексті і філософських відступах дозволяють дивитися цю казку і серйозним дорослим глядачам, які давно виросли із “Зоряних воєн”.
У цій заплутаній історії невибагливий глядач одержує все те, що хотів би одержати від таємничого і бажаного Сходу. От філософія, без якої не уявляв себе жоден американський інтелектуал ХХ століття – від Джона Кейджа до Джека Керуака. А от східні типажі: для “звикання” обраний добре відомий круглолиций Чоу Юнь Фат, що розгулює по вулицях древнього Пекіна в балахоні і з косою до пояса, плюс не менш знаменита Мішель Ю йому до пари. Один герой – з американських бойовиків. Інша – із “Завтра не помре ніколи”. Авторитет Джеймса Бонда незаперечний.
Що відомо усьому світу про легендарний Схід, крім Чоу Юнь Фата і філософії? Правильно, бойові мистецтва. Тут Енг Лі дозволив собі розгорнутися на повну котушку. Сцени битв і бійок – основа “Тигру і дракона”, який без цих епізодів дивитися було б просто неможливо. Щоб дівчатам теж сподобалося, махати руками, ногами і шаблями тут змусили саме дівчат. Щоб залучити обивателів і не забути молодь – ставити бійки покликали майстрів із “Матриці”.
Атракціон – ключове поняття “Тигра, що крадеться, дракона, що причаївся”. Весь фільм – своєрідний східний Діснейленд для втомлених Міккі-Маусом американців. Тут же за невелику плату можна – як зараз уявляю собі рекламу – “побувати в таємничих монастирях Шао-Ліня, стрибнути зі стрімкої скелі вниз, потримати в руках меч, поборотися і здобути перемогу”. У Діснейленді все теж несправжнє, але такі правила гри, із якими погоджується всякий, хто туди входить.
Так що в глобальному масштабі життя і мистецтва є тільки одна небезпека: хижак, що причаївся, розумний режисер Енг Лі. Американці вже пустили його у свій дім. Українці, не піддавайтеся, не вірте його солодким обіцянкам! Кіно може бути таким, яким його робить Енг Лі, але краще б воно залишалося таким лише в якості разової акції.
|
|
