Анатомія любові
ПРЕМ"ЄРА
Галина КАНАРСЬКА
|
Не люблю жіночого одкровення. Ні в приватному житті, ні для публіки. Можливо, тому так важко я сприйняла драматургічну пробу Романа Горака “Картка любові” (твором це, попри все, назвати не можна). Її прем’єра відбулася 12 липня на Малій сцені театру ім. М.Заньковецької.
Найсокровенніші почуття Ольги Рошкевич були брутально кинуті нам під ноги. Одна пані, намагаючись захистити драматургічну ідею Горака, наводила вражаючий аргумент, що все-таки ми нарешті змогли побачити, що й наші визначні особи не були святенниками. Якщо це все, що нам треба для мистецького прогресу й інтеграції у світове культурне суспільство, то, мабуть, варто писати таке.
Чому ж почуття болю та якоїсь гіркої провини перед Ольгою Рошкевич не покидає душу?! Таке відчуття, що розіп’ята нами душа Ольги Озаркевич не має спокою і на небесах. Автор назвав це так: “Сповідь на одну одміну”.
Перед нами дві чарівні жінки: одна – втілення юності, друга – зрілості. Вони виникають в ілюзії сецесійного дзеркала, у схожому на вишневий цвіт буянні сніжнобілих завіс, які і творять цю химеру – дзеркало. Відсторонений вступ Ольги Озаркевич – Ірини Шумейко: розповідь про стареньку їмость, про її самотню прогульку... Вихором увірветься хтось тендітний і світлий. Вони зустрінуться поглядом – і почнеться діалог-двобій. У просторі, розписаному буйноцвіттям (художник-постановник Олесь Нога розмальовує територію спілкування “картками любові”). Режисер Григорій Шумейко цікаво “закручує” взаємодію героїнь. Якщо вдається абстрагуватись і дивитися на них не як на Ольгу Озаркевич і на її юне аІter ego, то сама дія захоплює, бо режисер не примушує героїнь відповідати історичній епосі. Кожна з них існує у своєму світі.
Ольга Рошкевич – Мирослава Солук – говорить як юнка початку 21 століття. Тому й не дратує її інтонування. Її “конфлікт” з Ольгою – це конфлікт поколінь. Мирослава Солук існує в реальності максималізму свого покоління, у чуттєвості, яка властива лише ранній юності. Вона “оживає” у квітуванні своїх почуттів. Оголення її почуттів не вимагає оголення тілесного. Дуже цікавим є вирішення художниці костюмів Ірини Кодлубай, коли частини сукні трансформуються, точніше вириваються, як часточки душі, переплітаються, переходять з однієї на другу. Як втілення нерозривності цих душ. Можливо, кожна старша пані повертається в думках до своєї юності, веде діалог зі собою – тодішньою. Розмова ця дуже інтимна. Якщо дивитися “Картку любові” як одкровення пані Р. чи пані О., то можна стверджувати, що у Львові з’явилася цікава за формою та сценічним вирішенням вистава, витримана стилістично, із відкриттям нового акторського імені – Мирослави Солук. Адже це дівча – ще студентка акторського відділення ЛНУ ім. І. Франка.
Але Ольга Рошкевич не дає мені спокою. Як би вона поставилася до такої “чоловічої” інтерпретації її любові? І чи хотів Горак, щоби хтось із часом інтерпретував його? Святий Августин писав: “Коли мовчиш – мовчи з любові, коли говориш – говори з любові...” Можливо, нам забракло любові, яка ніколи не покидала серця Ольги Рошкевич і яка була натхненням для Івана Франка. І нині ми втішаємось анатомією чужої любові.
|
|
