Повільно, невпинно і впевно: Русифікація Львова - перший крок зроблено
МОВА
Роман ЛОЗИНСЬКИЙ
Причин, які породжують зростання впливу російської мови на українське населення Львова, надзвичайно багато. Вони дуже різнорідні й часто з мовною проблемою прямого зв’язку не мають. Є причини внутрішні, зумовлені історією Львова, особливостями його заселення тощо. Їх вплив можна знешкодити.
Є причини зовнішні. В основі їх лежать процеси, що відбуваються за межами Львова, Галичини, України, а окремі навіть мають глобальний характер. Вплинути на перебіг цих процесів львів’яни не в змозі. Відгородитися від них дуже важко, проте зменшити їх вплив, змінити їх спрямованість, а в окремих випадках – навіть обернути собі на користь, цілком до снаги.
Інформаційний вибух
Ми живемо у світі, де найбільшою цінністю є інформація, і наше суспільство вже давно цілком справедливо називають інформаційним. На 90-ті роки, тобто на перше десятиліття незалежності України, припав стрімкий розвиток інформаційних технологій у всьому світі. З появою у нашому суспільстві сателітарних антен та кабельного телебачення, комп’ютерів та Інтернету потік російськомовної продукції в Україну різко зріс. Інформаційний поступ не зупиниш. Що більше – у нас він лише почався. Комп’ютери стануть ще доступнішими, Інтернет - ще дешевшим, а можливість дивитися з десяток російських телепрограм та слухати російське радіо на ультракоротких хвилях отримають не лише львів’яни та мешканці інших великих міст області, а й практично все населення регіону.
Можна довго дискутувати з приводу прогресу як такого та його наслідків, проте цим мають займатися філософи. Нас цікавить інше: чому глобалізація та розвиток інформаційних технологій призводять до русифікації, чому при цьому надається перевага російській, а не українській мові?
Російське посередництво
Витоки процесів й явищ, які дають переваги російській мові, слід шукати в минулому. У колишньому Союзі (а ще раніше – у Російській імперії) росіяни були титульною нацією, а отже – російська мова мала дуже багато переваг над мовами національних республік. Москва, столиця сучасної Росії, була столицею СРСР і саме у ній зосереджувалася інтелектуальна еліта різних національностей з усієї держави. Зараз ця еліта працює на російську державу й продукує найякісніші речі на території колишнього СРСР. На даний час російське (держава, економіка, культура, наука, засоби масової інформації) сильніше, розвинутіше, а в багатьох випадках можна навіть сказати більш якісне, краще за українське. Тому його і вибирають. Саме через російську мову до нас дуже часто надходять як найоперативніші щоденні новини, так і наукові та культурно-мистецькі новинки.
Відгороджуватися від усього російського, зокрема у сфері науки та вищої освіти, просто безглуздо, й подібна практика завдає шкоди насамперед нам самим. Ми просто будемо стримувати розвиток нас як етносу, і тим самим з кожним роком ставитимемо все беззахиснішими перед глобалізацією. Ще одна надзвичайно важлива річ – російське завжди було і залишається більш доступним, аніж німецьке, англійське, чи французьке. Адже для того, щоб сприймати здобутки західної цивілізації, треба принаймні на належному рівні знати іноземну мову. Вивчити російську все-таки простіше. Проте знову ж таки виникає питання: чому, для прикладу, не виникає загрози германізації Польщі, хоча, без сумніву, Німеччина більша і сильніша від Польщі, яка багато що запозичає від неї?
Зійдемо ще на одну сходинку нижче, на рівень окремої держави – України. Загальновідомо, що в Україні значна частина населення рідною мовою вважає не українську, а російську. Це й самі росіяни, російськомовні українці Сходу та Півдня України, представники багатьох інших національностей, які втратили рідну мову. Проте справжній стан русифікації України відомий далеко не всім. Тільки за офіційними даними перепису населення 1989 р. російська мова була рідною для кожного третього мешканця України. Якщо ж врахувати, що величезна кількість населення держави хоча й подавала рідною мовою українську, однак розмовною для неї у повсякденному спілкуванні вдома та на роботі була російська, то кількість населення, яке щодня спілкувалося переважно російською, складатиме щонайменше 40-50 відсотків усіх мешканців держави.
При цьому в багатьох регіонах України основу україномовного населення складають сільські жителі, а міста майже повністю русифіковані. А як відомо, сучасна цивілізація робиться у містах. Та й сучасна світова культура – це міська культура, а в більшості регіонів України вона російськомовна. Таким чином в Україні існує сталий попит на російську продукцію, причому вищий, аніж попит на українську продукцію. Цей фактор не лише стимулює активність російських видавців, шоу-бізнесу чи засобів масової інформації на українському ринку, але й активно впливає на офіційну мовну політику, роблячи її безхребетною у питанні підтримки української мови на державному рівні.
Відсутність міської культури
Добре, Бог з ними, зі східняками. Нехай собі говорять російською, нехай слухають російські пісні, нехай читають російські книжки та дивляться російське талебачення. Урешті-решт це їх право. Але чому ж тут, у нас в Галичині, те ж саме явище?! Мовна ситуація у нас, здавалося б, нормальна. Загалом носіїв російської мови, принаймні за статистичними даними, у Галичині не так-то вже й багато. Навіть у великих містах українці становлять не менше 80% населення, а ступінь русифікації українців Галичини загалом дуже низький.
Усі ми дуже горді з того, що Галичина є найбільш національносвідомим регіоном України, місцевою владою проводиться багато заходів, спрямованих на підтримку української культури та мови. Ось тут уже слід подумати краще. Річ у тім, що у нас фактично не має української міської культури, вона лишень починає формуватися. Абсолютна більшість сучасних мешканців Львова, як і інших великих міст Галичини, є або ж повоєнними мігрантами з сільської місцевості, або ж їх нащадками у першому поколінні. Міську культуру ж, на думку науковців, зазвичай формує навіть не друге, а третє покоління корінних мещканців міста. Львів’яни ще тісно пов’язані із традиційною сільською українською культурою, яка попри всі її чесноти, перед російською міською культурою однозначно програє. Адже функціональне призначення сільської культури зовсім інше.
У нас немає сформованого урбаністичного україномовного пісенного середовища. Підлітки й молодь співають під гітару російські вуличні пісні, а в кав‘ярнях крутять російську попсу тому, що аналогічних за призначенням українських пісень просто майже нема, а українські народні пісні для цього не придатні. Навіть існуюча українська сучасна пісня для цього, як правило, не підходить.
Білозір, Пономарьов, “Пікардійська терція” чи Руслана – їх пісні потрібно слухати. У кав‘ярнях ж мають лунати пісні, під які можна говорити, жувати, курити і пити пиво. У нас нема української масової літератури, яка могла б зацікавити молодь, нема книг, які можна було б читати запоєм усю ніч. Найбільш популярні масові жанри – детектив та фантастика – це міські жанри. У нас їх, українських, практично немає, а іншомовні твори на українську мову майже не перекладають. Навіть більше, у нас існує незрозуміла зневага до цих жанрів, зневага, сформована напевне тими, хто не розуміє, що література не є виключно знаряддям виховання та освіти, а й є формою інтелектуального відпочинку для величезної кількості людей.
У нас дуже мало міської української дитячої літератури, дитячих казок, які б змалечку адаптували до умов життя у міському середовищі. Майже всі наші казки – народні. А в школах дітей вчать народним традиціям й народним святам, не розуміючи, що формувалися вони в іншому середовищі, а їх символіка міському жителю часто просто незрозуміла, позбавлена змісту.
Існують два взаємопов‘язані типи етнічної культури. Перший – традиційний сільський тип, в основі якого лежать багатовікові зв‘язки селянина із землею, виражені в матеріальній культурі, побуті, традиціях, звичаях. Другий – сучасний урбаністичний тип, який базується не так на зовнішніх етнічних атрибутах, як на внутрішньому психологічному усвідомленні свого етнічного коріння, тобто на етнічній самосвідомості. Ми ж як на державному, так і на місцевому рівнях продукуємо переважно перший тип, причому продукуємо його в місті. І нічого дивного нема в тому, що міські українці вибирають неукраїнське. Усе, чого не має українська культура, заповнюється російським.
Заборонити цей процес не можливо, ні теоретично, ні практично, можна тільки витіснити чуже своїм.
Економічні фактори
Недорозвинутість української міської культури – це лише один з аспектів неповноцінності структури українського етносу в минулому та незначної кількості в довоєнний період міських жителів серед українців Галичини. Українці у Львові часто не вміють жити по-міському і це також впливає на мовні відносини. Ті ж росіяни у Львові є здебільшого переселенцями з великих міст, ведуть суто міський спосіб життя і є суспільно активнішими, зокрема у сфері бізнесу. Росіяни є власниками багатьох приватних фірм, магазинів та кав’ярень у центрі міста.
Там, де власник закладу - росіянин, мова спілкування у колективі дуже часто також російська. Адже за сучасних економічних умов працівники приватного закладу в усьому залежні від власника. Крім того, зазвичай вони набираються з близького власнику російськомовного оточення або ж при підборі враховується мовна ознака. Ще росіяни у Львові є більш заможною етнічною групою, а отже – вони більше споживають, більше купують, а як відомо, у бізнесі продавець розмовляє мовою клієнта. Так створюється закрите середовище, в якому панує російська мова, та потрапивши в яке, українець русифікується.
У людей змінюється система цінностей. Національне, зокрема рідна мова, у бідному суспільстві опускається на декілька щаблів нижче у ієрархії життєвих цінностей, порівняно з національним у багатому та економічно стабільниму суспільстві.
Що робити?
Відсутність чіткого розуміння механізму русифікації українців не лише у Львові, але й загалом в Україні, позбавляє нас можливості проводити справді дієві заходи з покращення мовної ситуації. Крім того, мовна проблема стає підгрунтям для різного роду спекуляцій. Так, для прикладу, уже давненько захист української мови є одним з найбільш вживаних гасел, які використовуються для того, щоб отримати певні політичні дивіденди. Мітинг чи пікет на підтримку рідної мови є доволі дешевою політичною технологію. Він ні до чого не зобов’язує і наслідків зазвичай ніяких не має. Проте про мітинг обов’язково напишуть у пресі, а може, й покажуть по телебаченню.
Заради благородної мети розвитку української мови можна взяти у держави чи довірливого спонсора великі кошти, половину з яких розкрасти, а на ті, що залишилися, провести заходи, які до вирішення мовної проблеми прямого відношення навіть не мають. Ще можна спробувати щось російське заборонити. Проте більшість з нас слухає російські пісні, дивиться російське телебачення, читає російські книжки й не має особливого бажання від усього цього відмовлятися.
Типовою помилкою є акцентування уваги виключно на зовнішніх чинниках зростання впливу російської мови на мешканців міста. У той же час згадувані вище внутрішні історичні та етнокультурні особливості формування та розвитку населення міста відіграють у цьому процесі не менш важливу роль. Тому цю проблему українці – жителі міста, влада, українські громадські організації, об’єднання та політичні партії – мають вирішувати передусім власними зусиллями, чітко визначати канали, через які відбувається русифікація, і заповнювати їх своїм українським продуктом. Так як русифікація має яскраво виражене економічне підгруння, подолати її можна, лише використовувати саме економічні, а не адміністративні чи політичні важелі. Застосування методу всіляких адміністративних заборон при вирішенні мовного питання є малоєфективним. Місцева влада обов’язково зіткнеться із труднощами організаційного та правового характеру. Адже реально у неї дуже мало можливостей хоча б якось вплинути на мовну ситуацію, оскільки державна мовна політика визначається Києвом.
Русифікація найбільше вражає молодь Львова. Передусім саме вона, прагнучи задоволення своїх власних, властивих тільки молоді потреб на кожному кроці стикається з російським. Таким чином, заходи проти русифікації повинні бути спрямовані у молодіжне середовище, а цього ніхто не хоче розуміти. Тисячі молодих укранців-галичан, освічених, які володіють іноземними мовами, їдуть зі Львова навіть не за кордон, а в столицю, до русифікованого Києва. Це ті люди, які, залишившись у місті, творили б модерну українську культуру, робили б український бізнес. Цих людей потрібно утримувати у Львові: виявляти й підтримувати стипендіями, преміями, кредитами для відкриття власних справ, активно залучати у владні структури.
Не варто проводити гучні святкування різноманітних ювілеїв і витрачати гроші на увічнення пам’яті багаточисельних геніїв і пророків, які нічого нового не створять, бо давно вже мертві. Українцям слід перестати марно згадувати минуле, звинувачувати у всьому інших й нарешті задуматися про сучасне і майбутнє.
|
|
