Портретист, котрий має власне обличчя
МАЛЯРСТВО
Андрій ДОРОШ
|
Звичайно, Олесь Фіґоль, персональну виставку котрого відкрито в Палаці мистецтв, – не тільки портретист. Скориставшись тим, що ми знаємося понад два десятки літ, він переконав мене відступити від первинного задуму “40 творів до сорокаріччя автора” і виставити їх удвічі більше, мотивуючи своє рішення тим, що в такому співставленні ці роботи у виставкових залах навряд чи ще коли-небудь зустрінуться, оскільки на їх місце прийдуть нові.
Це правда, бо, незважаючи на викладацькі та адміністративні обов’язки – Олесь Фіґоль завідує кафедрою рисунка у Львівській академії мистецтв, – він творчо працює напрочуд багато. Із восьми десятків експонованих робіт портрети склали майже половину. Уже це робить виставку Фіґоля для Львова вельми значимою, бо нині справжніх майстрів живописного портрета варто шукати вдень із ліхтарем. Заявку на серйозного та своєрідного портретиста митець зробив іще рік тому на виставці “Парсуна”, на теперішній експозиції він цю обіцянку підтвердив і закріпив.
На вернісажі переважно не надто щедрий на похвали проректор ЛАМ Д.Крвавич поділився в характерній для нього манері враженнями: “Так. То. Є. Явище”. Щоправда, Фіґоль портретує насамперед добре йому знаних осіб: соратників по діях і думах, колег по праці, своїх домашніх. Тут особливу увагу слід звернути на портрети батька, художника старшої генерації Михайла Фіґоля. Беззаперечно визнаючи батьківський авторитет у справа життєвих, Олесь рішуче вступає з ним у дискусію як із митцем (і це прекрасно). Фіґолю-старшому в багатьох полотнах ставали на заваді інші грані його обдарувань: історика, мистецтвознавця й просто вченого з аналітичним типом мислення, для котрого часом дрібна деталь має самоцінне значення. Фіґоль-молодший також не цурається раціоналістичного підходу до натури, але він ніколи не дозволить сухій логіці загнуздати емоційну половину свого світогляду.
Його полотна є виважені композиційно та винятково згармонізовані в тоні. Недосвідченому глядачу, який у Львові звик до буяння відкритих (а то й флюорисцентних) фарб, Фіґолеві картини можуть видатися занадто чорними, мало не понурими. Таємниця тут криється в тім, що в них кольору віддано не провідну, а лише акцентуючу роль. Такі картини, відтворені в чорно-білій репродукції, композиційно не розсипляться, мов незакріплена мозаїка, а навпаки – стануть виразнішими (це свідчить про майстерність виконання). Було б нелогічно зводити обдарування Фіґоля лише до ролі портретиста. Він дасть собі раду й з алегоричними композиціями, ще й відважно використавши в них для символу автопортрет, збільшений разів у десять (і то лінійно, не по площі!). Не цурається Фіґоль і пейзажів, причому в останні роки віддає перевагу драматичним станам природи (гроза, повінь). Належно та модерно практикує він й релігійні сюжети (“В’їзд до Єрусалима”, “Молитва”). Не розгубиться й перед вирішенням безпредметних побудов. Тут, правда, також є певні тонкощі. У його абстракціях просковзують мотиви реального оточення. І навпаки – часто-густо конкретні краєвиди трансформуються у фантастичні видива.
Але найупевненіше митець (і він про це добре знає) почувається в портреті. Якщо він і далі буде розпрацьовувати цей жанр, то, взявши до уваги збагачення життєвого досвіду (сорок літ – це ж тільки полудень віку!) та подальше шліфування малярської концепції, є всі підстави стверджувати, що ми в обдаруванні Фіґоля-молодшого зустрілися з явищем зовсім не тривіальним.
|
|
