"Чотири пори року" Петра Сипняка
МАЛЯРСТВО
Андрій ДОРОШ
У свої 42 роки цей художник зберіг іще багато від десятирічного хлопчака, котрий звірявся татові, що нема кращої пори року, ніж зима, весна, літо, осінь... Показані на черговій виставці у Палаці мистецтв 55 Сипнякових краєвидів засвідчують його повсякчасне захоплення красою рідної землі. І не суть важливо, чи це зимові краєвиди Болехівщини, чи весняні Рогатинщини – у всіх домінує те, що це Галичанин малює Галичину.
Така всеохоплююча єдність ідеї та її матеріалізації у створенні суто національного пейзажу була властива хіба митцям старшої генерації: Григорієві Смольському та Петрові Обалю. При тому Петро Сипняк зовсім не намагається показувати якісь винятково спектакулярні елементи пейзажу: чи Гошівську гору з монастирем на вершині, чи куполи й вежі Рогатина. Зовсім ні. Йому достатньо десь поза деревами, півпрозорими від осіннього падолисту, натякнути на уламок дзеркально-гладенької поверхні під високим берегом. Аби глядач безпомилково впізнав: так, це Бурштинське озеро. Однак побачене настільки прихильне, таке щире. Це може зробити лише той, хто не мислить себе поза контекстом цього довкілля. У краєвидах митець не прагне до складних сюжетів і модерних композицій. Якщо в нього така потреба виникне, то він має змогу вишумітися в чумацькому циклі, який розпрацьовує ось уже понад десять літ. Там не бракує авангардових вирішень, інша річ, що не всім автор поспішає це демонструвати. Пейзажі ж сповнені патріархального спокою: гудуть бджоли, неспішно пролітає павутинка “бабиного літа”, подзеленькує кінська збруя, лящать у присмерку жаб’ячі хори... Усі ці полотна покликані бодай на хвильку відірвати нас від гонитви за примарою матеріальних статків і нагадати, що існує щось незмірно важливіше від цяцьок технологічного прогресу, – рівновага Духу, Любов, Вірність і Віра. Очевидно, що художник зумів віднайти в собі всі ці якості, розкрити їх, немов криницю. І тепер кожен, хто їх спраглий, здатен насититися доволі з Сипнякових полотен. Роботи ці настільки доброзичливі, що досить однієї або ж двох, щоб змінити духовну атмосферу приміщення, у якому вони знаходяться. Якість і кількість полотен (хоч показано зовсім не все, що художник намалював за останній час) переконливо свідчать, що Петро Сипняк, упевнено передуючи в шерензі свого покоління, має всі шанси зайняти належне місце серед чільних митців-пейзажистів Західної України. Відтак продовжити й розширити своїми картинами традицію національного краєвиду, століття тому започатковану Іваном Трушем й Олексою Новаківським.
|
|
