київські рапсодії-2
БОНДАРЕНКО
Перший місяць мого перебування в Києві минув успішно. Політ триває. Політ над цим велетенським Антивавилоном: відомо ж бо, що у Вавилоні Бог розділив людей за мовною ознакою, у Києві ж їх уніфікував. Усі розмовляють мовою міжнаціонального спілкування – суржиком.
Поступово моя ненависть до Києва почала змінюватися суцільною апатією. Я зрозумів, у чому різниця між Львовом і Києвом. Якщо Львів – це велике село, то Київ – це велика пустеля. Діоген свого часу ходив містом із ліхтарем, шукаючи Людину. У Києві люди ходять, не помічаючи один одного. Звідси – кам’яні, незворушні обличчя людей у метро. Звідси ж – абсолютна порожнеча розмов і газетних публікацій. Звідси – ось ці відверті любощі молодих людей на кожному кроці: інтим залишається інтимом, кохання – коханням, оскільки для цих людей інші не існують. Вони звикли їх не помічати.
Пустеля – це пустеля...
Поступово позбуваєшся останніх комплексів. Ти гостріше відчуваєш своє “я” і розумієш, чому киян так важко підбурити до якихось суспільних процесів. Вони самозаглиблені, бо розуміють: у цьому мегаполісі кожен виживає сам, а гасло “один за всіх – усі за одного” тут не діє.
Згадується давньоруська філософія, поділ світу на Прав (небесний світ), Нав (світ мертвих) і Яв (світ земний). Київ чітко поділено на три ці сфери. Висотні будинки, у яких мешкають більшість киян, метрополітен і підземні переходи зі своїми крамничками, базарчиками, розкладками, мандрівними музикантами, каліками і жебраками, міліцією і прибиральницями... А також звичайний Київ. Київ наземний – рівня першого-другого поверхів. Три виміри присутні на кожному кроці. І повсюди живуть своїм життям. Клерки, які сягли зарплати 2 – 3 тисячі “баксів”, вважають, що зганьбляться, якщо проїдуть у метро, а тому вичікують годинні черги у “корках”, що виникають унаслідок ремонту міста. Парадокс, але на метро я дістаюся до роботи за 15 хвилин, а машиною – майже за годину.
Моя Оболонь – унікальний район. І не лише через назву, співзвучну з назвою відомого торгового бренду. Як мені пояснили, тут переважно мешкають наркомани і колишні КДБісти. І такі зайди, як я. Почуваюся у Києві незручно. На мене тисне ширина вулиць, простір, якого немає у Львові. Я відчуваю себе львів’янином, хоча у Києві практично виріс. Друзі зі Львова тішать мене львівськими газетами, у яких час од часу згадують і мене. Наприклад, Іван Гель, котрий віднедавна захопився гумористикою і пише доволі смішні замітки. Варто зауважити, що новий жанр йому вдається. Іван Андрійович згадав і мене “не злим тихим словом”, наголосивши на тому, що я щойно отримав львівську прописку, а вже беруся повчати городян. І навіть заледве не в сепаратизмі звинувачує (хоча я, зізнатися щиро, є не сепаратистом, а автономістом).
...Я, здається, зрозумів, чому львів’яни споконвіку прагнули у Київ. Їх, очевидно, вабив до себе Дніпро. Львів, позбавлений власної великої річки (бо Полтвою у колекторі хіба б вар’ят пишався), дуже хотів долучитися до Великої Води. Та й не лише Львів – уся Галичина. Адже саме Галичина – слідом за Шевченком – виплекала культ Дніпра в українській літературі та свідомості. До Шевченка, якщо вірити Юрієві Андруховичу, українці Дніпро не надто толерували. Співали в піснях переважно про Дунай. Тепер про Дунай забуто. Дунай – це Європа, це ріка єднання європейських держав. А нам більше до вподоби саме Дніпро, бо єднає нас із білорусами та росіянами. Живить “колиску трьох братніх народів”, так би мовити. І ділить Україну на Правобережну і Лівобережну.
Але Дніпро Дніпром. До нього щоранку бігаю, аби трохи поплавати – у будь-яку погоду. Усі вже майже забули про Чорнобиль. Страх перед радіацією зник. Дніпро і його береги живуть своїм традиційним, повсякденним життям.
У вихідні я повертаюся додому, до Львова. Щонеділі знову полишаю Львів і їду в Київ. Живу в поїздах. Це вже перетворюється на якийсь ритуал, що мені самому не подобається, але мушу терпіти. Столиця є столиця. Хтось зацікавлений у моїй праці. І ось уже десятки друзів у Львові просять підшукати їм роботу в столиці... А це означає, що невдовзі лави вестарбайтерів поповняться. Людьми з Дикого Заходу. Принаймні кияни не розуміють наших цінностей, ми їм часто здаємося дикими.
Трудова еміграція з Галичини триває...
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
