Дві гармонійні пари
НОВЕ КІНО
Петро ВОРОПАЙ
“Чоловік, який плакав” – нова екранізація естетського роману Вірджинії Вульф “Орландо” у виконанні режисерки Саллі Поттер.
У цій стрічці Поттер знайшла виграшну інтонацію завдяки дотриманню тонкого балансу між чоловічим і жіночим – як усі пам’ятають, герой роману – гермафродит. Перед нами не тільки і не просто історія жінки, зі всіма необхідними атрибутами (любов, зрада, кар’єра, втеча, пошуки), а цілий концентричний всесвіт, що обертається навколо нерухомого ядра – головної героїні. Жіноча схильність до сліз (єдиної можливої реакції на катаклізми новітньої історії) тут передається і чоловікам. Проте чоловік, що плаче, – це не конкретний персонаж – це глобальний образ, цілий світогляд в одному словосполученні. Наприклад, – це глядач, оскільки якщо він не розчулиться і не заплаче, спостерігаючи за несамовитою історією мовчазної Сюзі, то йому доведеться позіхати від нудьги – надто вже передбачуваним є сюжет і одноманітними діалоги.
У “Чоловіку, який плакав” зібрано більшість штампів, властивих сентиментально-епічному жанрові кіно. Єврейська сім’я розпалася через погроми, батько емігрував в Америку, а дочка потрапила до чужих людей в Англію. Потім вона виросла і вирішила вирушити в Париж – співати і танцювати в кабаре. Там познайомилася з місцевою красунею блондинкою Лолою (головна героїня, зрозуміло, брюнетка), потім знайшла роботу, зустріла кохання всього життя, тут почалася війна, довелося тікати в Америку, щоб там, нарешті, зустріти батька. Єдиним плюсом фільму є актори, але і тут глядача очікує засідка: практично кожен із них – катастрофічно не на своєму місці. Олег Янковський чомусь грає єврея-ортодокса, та ще і найкращого співака на все село, і це в нашого глядача може викликати тільки сміх, який переростає у відверте роздратування, коли з’являється Кейт Бланшетт, яка ніби створена, щоб грати англійських аристократок... тут вона балерина з Кіровського, здається, театру, що втекла в Париж і стала там дамою напівсвіту.
Але глядача очікує ще один сюрприз: улюбленець братів Коенів Джон Туртурро, який щойно сяяв у мюзиклі “Брате, де ти?”, зненацька виходить на сцену в гримі приблизно Лоенгріна і співає щось голосом оперного тенора. Публіка так сміється, що головний трагічний поворот сюжету (красень-італієць виявляється другом фашистів) пропускає повз вуха й очі.
Нісенітниць у фільмі Саллі Поттер повно, але не в цьому справа. “Чоловік, який плакав” знімався з іншою метою: знову звести разом двох акторів, створивши одну з кращих пар американського кіно: Крістіна Річчі і Джонні Депп. На жаль, і тут Поттер не оригінальна – Річчі і Депп зустрічаються уже втретє, після “Страху і ненависті в Лас-Вегасі” і “Сонної лощини”. Але хіба це важливо...
Річчі, вічна зірка сімейки Адамсів, сяє очима і підтискає пухлі губи. Депп, що остаточно перетворився на цигана, спокушає її, гарцюючи по нічному Парижу на білому коні. Тут неприродність ситуації вже нікого не шокує. Тому що Річчі і Деппу, тобто С’юзі і Чезару, один з одним добре, разом вони дивляться – вищий клас, і глядач це відчуває.
Стрічка Джоан Чен “Осінь у Нью-Йорку” – друга режисерська робота прославленої героїні “Твін Пікса” і перша в Голлівуді.
І це робота значно вдаліша, ніж у заслуженої Поттер, бо те, до чого Поттер приходить через горно історичних пристрастей, Чен має на увазі із самого початку.
Гармонійна пара “Осені” – ловелас, що старіє, красень Річард Гір і юна дизайнерка, двадцятирічна Вайнона Райдер. Ну, отут і зовсім не має змісту згадувати, як звати героїв Гіра і Райдер у фільмі, оскільки їхні вигадані імена ніхто не запам’ятає. Є просто Він і Вона, а між ними – історія, стара, як світ. Він не любить зв’язувати себе зобов’язаннями, вона готова з цим змиритись, оскільки вона важко хвора і незабаром помре. Кінчається все так само невесело, як у “Історії кохання”, що залишається головним сюжетним прообразом “Осені”, і саме так, як повинна закінчуватися хрестоматійна мелодрама: сумно, але зі світлим відтінком.
Тут немає навіть спроб вибудувати навколо героїв самоцінний світ, повний другорядних персонажів; вони є, але кожний із них – лише відбиток історії, що відбувається в центрі. Її бабуся – нагадування про Його молодість, Його подруга – живий докір минулого, Його покинута доросла, та ще й вагітна дочка – погляд у майбутнє. І Гір, і Райдер – носії екранних образів, що склалися за попередні фільми, і їм ніби нема чого любити один одного. І саме тому їхня любов виглядає натурально: Джоан Чен просто розповідає історію почуття, яке не можна пояснити раціонально.
Простір любові – відчуття і настрій, те, що далося такими титанічними зусиллями Вонгу Кар-Ваю в його останньому фільмі, дається Чен без зусиль. Задача, звичайно, простіша, та й жанр банальний до неподобства. Проте емоції – те, за чим і ходить у кіно більша частина людства, – у повному порядку.
А меншій залишиться лише зітхнути і спробувати не хрумтіти в темноті поп-корном занадто голосно, щоб не злякати сусідку, яка плаче.
|
|
