У пошуках Автентика
ТЕАТР
|
Дорога Олександра Оверчука до містичної театральної території розпочалася, коли ще школярем прийшов він у Польський народний театр у Львові, де вчився в Збіґнєва Хшановського. Потім здобував фах художника, навчаючись на відділенні оформлення інтер’єру в ЛДІПДМ (тепер – Львівська академія мистецтв). У 1988-92 роках працював сценографом на телебаченні. Відтак розпочалася його самостійна творча робота художником-постановником у різних театрах. Емоційна пам’ять Олександра зберігає з-посеред інших дві постановки в дрогобицькому театрі: “Фатальну ніч” за Агатою Крісті та “Кайдашеву сім’ю” за Іваном Нечуєм-Левицьким. А з раннього періоду – “Гайдамаків” у луцькому театрі і “З коханням не жартують” Кальдерона в Театрі юного глядача. У виставі за новелами Бруно Шульца “Площа Святої Трійці”, поставленій торік у заснованій ним сцені-студії “Галіціана”, Оверчук зумисне відійшов від ілюстративного наслідування візуальних образів Шульцової манери. Не перебуваючи під впливом образної системи графіки Шульца, Олександр усе ж відчуває якусь тугу за Шульцовим малярством. Тому так болісно сприйняв викрадення дрогобицьких фресок. Він відреагував на ці події, зініціювавши 12 липня в театрі ім. Леся Курбаса відзначення 109-ї річниці від дня народження моновиставою “Площа Святої Трійці”. У ній він виступає як режисер, сценограф і актор. І в цій триєдиній іпостасі примушує глядача повірити в усі метаморфози, що у світі реальних речей відбуваються з рухом, вогнем, водою, пилом, музикою, коханням, життям, коли за всіма ними вчувається шелест сторінок Книжки Книжок. Так у пошуках метафізичного Автентика поезія Тексту вивільняється у стихію Танцю.
– Що наштовхнуло до створення сценічного варіанту творів Бруно Шульца?
– Не людина вибирає роботу, а робота вибирає людину. Це саме так: не я зробив виставу, а вона зробила мене. Той, ким я був до вистави, і той, яким я став після неї, – дві різні людини. Захопився Шульцом років 5 тому, коли прочитав перші два речення “Цинамонових крамниць” у перекладі Андрія Шкраб’юка.
– Ти був згідний із мовними експериментами перекладача?
– Якогось опору до перекладу я не мав і вдячний, що він показав мені дорогу до оригіналу. Звичайно, оригінал – це той Автентик, якого ми маємо, принаймні нам здається, що ми його маємо... Як тільки почав читати, одразу захотів зробити виставу.
– У “Площі Святої Трійці” ти зумисне зробив так, щоб текст звучав українською та польською мовами?
– Було цікаво почути специфіку однієї та іншої мов. Я просто переконаний у тому, що в оригіналі ми маємо справу з білим віршем. В українському перекладі ця характерність не губиться, вона просто змінюється. Адже що б ми не говорили українською – усе буде поетичним. Але через цю “гарантованість” поезії мистецькість поетична стає іншою.
– Це стало твоїм відкриттям уже в процесі роботи?
– Так, і то надзвичайно цікавим не тільки для мене. Під час репетицій мої колеги зауважили цю різницю: наша мова розкручується в такому сентиментально-ритмічному колі, а поезія оригіналу – інша. Вона все-таки дуже конструктивна.
– Але як не кожна поезія може стати піснею, так не кожна проза надається до драматургії. Як вдалося зробити “переклад” театральною мовою цих фантасмагоричних текстів?
– Найадекватнішим звучанням у сценічних виразах цього тексту є танець. Там можна знайти якісь речі однакової сили потужності й неоднозначності, неодноколійності, якими відзначається текст Шульца.
– Тобто свою виставу ти вибудовував на акцентах пластичних етюдів, на енергетиці тіла?
– Вони самі якось прийшли, і я зрозумів, що тут має це бути.
– Якщо, окрім універсальної мови пластики, ця вистава звертається двома мовами, чи є підстави говорити про два різні спектаклі чи два варіанти?
– Так воно мислилося, щоби звучало це зіставлення. Одразу відчув, що хочу, аби текст ішов і українською, і польською. Щоправда, ніколи не думав, що він може так існувати. Але досвід і практика показали, що виконання вистави двома мовами водночас є можливим і навіть дає дуже цікаві ефекти.
– Як сприймає це публіка?
– Під час Днів українського мистецтва в Щеціні глядачі казали, що наприкінці вистави вони повністю втратили межу: де закінчувалася одна мова і починалася інша.
– Чому виникла потреба робити нову редакцію вистави, яка тепер йде без антракту?
– Практика – це вміння котитися з гори. І коли котишся, мимоволі стискаєшся, аби докотитися. Відповідно, відпадають якісь речі. Коли текст любиш, то любиш його спочатку кількісно. А ця любов є дуже егоїстичною та суб’єктивною. Вона не завжди зрозуміла, бажана та корисна всім. Хоч любов така, дійсна, потрібна. І коли перший етап “кількісної” любові минає, а відбувається це, тільки коли кидаєшся котитися, тоді відпадають зайві частини. Ну, сумно, сумно! Бо як можна відмовитися від тексту, який я страшенно люблю? А він відпадає... Ні, вистава принципово не змінилася, просто стала компактнішою і, сподіваюся, легшою для сприйняття.
– Якщо текст сам собі обирає час і місце актуалізації чи інкарнації, то, мабуть, і форма вистави кшталтується попри твою волю. Ти просто дозволяєш втілитися виставі як її умовна обставина. Наскільки ти як автор, креатор, маєш владу над цим процесом?
– Не знаю, чи можна говорити тут про владу. Є бажання просто побути разом. І кожен із учасників усвідомлює, що владними засобами не проіснуєш. Цей текст можна слухати безупинно, якщо дійсно намагаєшся щось зрозуміти в житті. Істини, які там закладені, мають енергетику біблійного порядку. І зі зміною віку вони відкривають усе нові свої якості. Це не та література, про яку Шульц писав, що вона спалахує всіма сторінками, як Фенікс, і згорає. А це і є той Автентик, який вбирає в себе всі перегорілі книжки. Я не знаю, чи є ще такого типу література... І чи це взагалі можна назвати літературою...
Розмовляла Марта Ґартен
P.S. Про те, що змогли побачити львів’яни нині увечері на сцені театру ім. Леся Курбаса і як до цього ставиться митець Олександр Оверчук, – читайте в наступних числах “Поступу”.
|
|
