BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| АРХІВ | INDEX 7-8 ЛИПНЯ 2001 року |

Михайло Барбара: У мене є мрія зняти кіно

Культовий львівський музикант - про політику, поезію і свої погляди на життя

ПРЯМА МОВА

– Скільки зараз у твоєму житті поезії? Йдеться навіть не про вірші, а власне про поезію, адже поезія – це не тільки слово...

– Колись давно мені здавалося, що все довкола є поезією. І чим далі, тим більше я в тому переконуюсь. Якось у рецензії на альманах “Королівський ліс”, надрукованій, до речі, у “Поступі”, я прочитав у перекладі Тараса Лучука слова Катула: “...суттєво не те, чи лається поет, чи ні, а суттєво, щоб він був чистий...”. В принципі, навіть та лайка, доведена Подерв’янським до театру абсурду, десь там по-своєму є поетичною. Тобто ота нібито банальна фраза “все довкола – поезія”, вона абсолютно лишилася. А скільки зараз? Та воно ніби все класно, навіть цей побут. Це ж супер – вставати о шостій ранку, їхати цим містом, яке я найбільше люблю пізно вночі і рано-зранку (ну, коли там найменше людей, признаюся) – чим це не поезія?! Чим це не поезія – казати, одному з небагатьох: “Доброго ранку, Львове!”, а ввечері у “Ляльці” співати Андруховича?! Це ж супер! Навіть швендяння під тим сьогоднішнім паршивим дощем – це ж клас!

– Мені здається, ти зараз став більше подібний на того Міська, який був на початку в “Півні”. Принаймні був момент, коли ти був інакшим, таким діловим...

– Насправді зараз я ще більше діловий, ніж був тоді. Був період, коли треба було займатися певними абсолютно меркантильними речами. Але це нормально, всього треба спробувати. Свого часу я навіть спробував працювати бетономішалкою – це у Штатах, тобто я був типовим емігрантом (дуже багато людей зараз про це мріють). Зараз – я би три рази сплюнув, – якась певна гармонія є. Може, це нарешті надходить певний вік, коли ти вже трошки статечнішаєш – хоча це й умовність.

– А твоя діловитість не заважає творчості?

– Холєра його знає (сміється – М.С.)... Знаєш, чесно, насправді ні. Я не знаю, чи це є роздвоєність, розтроєність, шизофренія... Ну, може так, але насправді воно накладається, і потім від цього виходять якісь дивовижні речі. Наприклад, заангажованість чисто журналістська накладає свій відбиток на те, що ти робиш, – пишеш, думаєш, говориш тощо. Я думаю: а чому ні? – це я, усе це вкупі – це я.

– Ти відчуваєш свою причетність до того, що діється зараз у суспільстві, (маю на увазі твій підпис під відозвою “За правду”)?

– Не те, що відчуваю, я не можу інакше. Тобто якби я цього не зробив, навіть не те що не підписався б, а просто не говорив би про це, не був би причетним до цього, не підтримував би елементарно все – це вже був би не я. Тобто я не можу мовчати.

– Мені завжди здавалося, що “Півень” міг би більшого досягнути в плані шоу-бізнесової розкрутки, якби кожен з музикантів зокрема був менш амбітним.

– Ну, власне, в тому ціла штука полягає... Якби від початку ми задля того зібралися, щоб вийти на сцену, “красіво” усміхатися, “красіво” грати, співати і “красіво” заробляти, тобто елементарний шоу-бізнес: правильні пісні, правильні приспіви і т.д., і т.д., – то, можливо, цього питання би просто не стояло. Але, власне, з того все почалося і так воно й триває – це спосіб існування, і таким він і залишився: ми робимо те, що ми хочемо, те, що ми думаємо.

– Тобі не замало зараз “Півня”, музики?

– Якщо чесно – після концерту особливо – замало. Хотілося би проїхатися десь так з місяць, не знаю, на схід, на захід, куди би там понесло, – і співать, глюкувать тощо. Хотілося би, можливо, робити речі більш акустичні, такі спокійні, як на початках. Тобто десь коло замикається, навіть ситуація загальна нагадує мені ситуацію десятирічної давності. Хотілося б, але, поза тим, мені вже важко думати без того другого боку, тої самої “радієвої”, чи журналістської, діяльності – роботи.
Найцікавіше зараз – те, що Є, і ми в тому є, і я в тому є.

– Наскільки ти віддаєшся роботі, і наскільки – собі самому?

– Колись я не міг собі уявити, як люди можуть працювати 30 років або цілий день на одному місці. Я собі ставив за мету не бути роботом, не входити в цю банальну схему: народження, школа, вуз, робота... до побачення. Це мене діставало, я не міг зрозуміти, чому так, мені хотілося це все побити... Ну, як кожен молодий чоловік, я вчуся на своїх помилках. Зрештою, я не вважаю себе якимось там суперстарим і досвідченим сивим “пердуном”, який сидить під каміном, курить файку і так звисока дивиться. Я хотів, щоб робота, за яку ти дістаєш гроші на життя, була абсолютно ідентична твоєму уявленню про неї. Відповідно, зараз я почуваю себе тьху-тьху-тьху.

– Впіймав своє?

– Так, з музикою, з радіо, зі всім. Хоча є й інші ідеї. Я хочу, наприклад, знімати кіно чи зніматися в кіно. Це давня ідея. Я себе пробував у театрі 88-89 рр. – по-аматорськи, але це було цікаво.

– Попри богемність роботи, ти не відкидаєш таких простих і вічних цінностей, як сім’я...

– Це святе. Це, власне, момент повноцінності.

– Твоя дружина – справжня бізнес-леді, і ти так само досить діловий. Як ви собі даєте раду?

– Це дуже довга і цікава тема. Ми є різні – характерами, темпераментами. Але насправді внутрішньо ми дуже подібні люди – люди, які роблять те, що хочуть. І це добре.

– У тебе буває інколи відчуття, що життя тільки починається?

– Так. Я не кажу, що я себе гірше почував двадцятирічним чи вісімнадцятирічним, але зараз я себе так само добре почуваю. Хоча відчуття якогось внутрішнього вісімнадцятиліття лишилося – таке мінімальне ментальне хуліганство, чи як би то назвати оце бажання перейти на червоне світло. Хоча починаю розуміти, що, в принципі, якщо вже ти є в суспільстві, то повинен грати все-таки за правилами – як суспільна особа. Мусиш часом віддаватися цьому, якісь умовні неюнацькі компроміси з’являються.

– Мені здається, що ти, можливо, за натурою самітник, який постійно перебуває у колі людей.

– Тобто я десь потенційно – інтроверт. Формально, за характером так і є: я дуже рідко сходжуся з людьми, відкриваюся їм, мені потрібно дуже багато часу, щоби хтось справді став близьким мені. Але сцена викликає мене на екстравертність, сцена – вона інакша. І тут є чергова шизофренія, роздвоєність: будучи за природою інтро-, я роблюся екстра-, – і це мені подобається. Тобто я страшенно люблю сцену, і це момент якогось ексгібіціонізму. То так, як, скажімо, жінки люблять, коли на них звертають увагу: коротка спідниця, гарна зачіска...

– А ти любиш, щоб поза сценою на тебе звертали увагу?

– Поза сценою? – власне, я не скажу, не знаю, тобто часто мені хочеться насправді бути поза увагою. Тому, можливо, все-таки радіо, а не телевізія – мене не видно, тільки чути мій голос.

– Ти як ді-джей маєш у пальцях всю музику, яка приходить на радіо. Тебе щось цікавить з того нового, що з’являється зараз в Україні?

– Я просто захоплений тою музикою, яка відбувається в Україні, це мій “пункт” і я “фанатію” від того. Ну, не від всієї, звичайно, є купа різної музики, але є купа доброї, справді, вона є, слава Богу. Це і групи, які ти знаєш, і маса молодих, – у Львові, зрештою, теж, – які роблять цікаву і добру музику. Це є супер.

– Можливо, при сприятливих умовах ця музика “прорветься”?

– Знаєш, я готовий свічки ставити, молитися зранку за це. Вона варта уваги, вона повноцінна і вона вартісна. Коли я слухаю цю музику, то абстрагуюся від того, що я сам музикант, – я редактор, коли я це слухаю, і я кайфую від того, що це є.

Навіть у цій дивній країні зараз з’явилася можливість видавати цю музику, і хтось її почує. А отже, люди, які хочуть, можуть і роблять це, будуть це робити.

– Мені здається, що з нашого покоління хтось переступив і пішов у новий час, а хтось залишився у тому старому. Але я дивлюся на тих ще зовсім підлітків, а особливо на дітей, – це справді люди нового тисячоліття.

– Вони абсолютно інакші. Моя мала сідає за комп’ютер, 15 хвилин дивиться, як хтось робить це, і починає вже малювати: сама знаходить програму, всі символи, на які потрібно тиснути “мишкою”, і починає малювати. Оці всі наймолодші, які зараз виростають, – я думаю, це буде щось зовсім інше.

– Уяви собі країну з цих молодих, коли вони виростуть...

– Тьху-тьху-тьху... Хай для них Лєнін лишається якимось там рускім поетом чи ще кимось – вони не знають, що то таке!..

– Маєш якісь мрії?

– У мене є мрія зняти кіно. Якби мені на голову раптом упав з неба мільйон, я би зробив кіностудію і штампував би замість тих петербурзьких серіалів українські серіали.

– Те, що ви винесли у своє гасло – “За правду” – це основне для тебе зараз?

– Мова йде про правдивість і відповідність цього життя якимось певним правилам. Правила – це закони в державі. Зрештою, є якісь ті, умовно кажучи, небесні закони: не убий, не вкради, люби ближнього свого, – це береться за дужки, приймається як аксіома... Але суспільство теж має якісь свої правила. Кожен, починаючи від сантехніка, який не робить добре своєї роботи, і закінчуючи депутатом чи президентом, кожен має робити те, що він має робити. Мене особисто найбільше тривожить відсутність людей “з яйцями” – і в політикумі, і будь-де, на будь-якому рівні. Зрештою, в тій самій культурі: ці пісні-страждання – “ти пішов – я прийшла, я прийшла – ти пішов”, сльози... Сльози дістали. Жодного почуття гумору, жодної іронії, самоіронії.

– Чому так мало крутиться на телебаченні ваше відео?

– Ну, в даній ситуації все, знову ж таки, залежить від того самого шоу-бізнесу: треба мати гроші, треба, щоб хтось ті гроші заплатив за тебе або щоб ти їх назбирав принаймні. Тому що вони всі настільки звикли в позі “зю” стояти, що їм треба, щоб або шефуньо подзвонив, якому ти сподобався, або щоб ти їм дав гроші – починаючи від “мелорам” і закінчуючи якимось там провінційними каналами. Мені важливіше приїхати, скажімо, у Полтаву, куди перший раз приїжджаєш, – а ті люди все-таки тебе знають, купують касетки, навіть переписують, що, звичайно, ще приємніше для самолюбства. Важливо, для кого це робиться. Якщо я щось віддаю, і якщо це хтось бере – це ж класно: віддати і знати, що це взяли. Це як в коханні.

...Хтось у розмові з моєю мамою захоплювався, що у неї ростуть фіалки, а от у когось там не ростуть. А потім той хтось мамі каже: то ж зрозуміло, чому – ти ж, коли поливаєш, ти до них примовляєш, говориш, віддаєш – от вони й ростуть.
Оце і є те відчуття, коли ти віддаєш...

– Любов?

– Любов... Зрештою, та сама поезія – яка порожня душа буде говорити з квітами?

Розмовляла Мар’яна САВКА

POSTUP - ПОСТУП
№103 (761),
7-8 ЛИПНЯ 2001 року

ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата Поступу
·Нас знову обдурили
·В НОМЕРІ
·Самогубство Ганнелоре Коль
·Рекордна винагорода за матч-реванш

ПОГЛЯД
·Ви цвіт папороті шукали?
·Особливості обласного управління

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Стати громадянином України - просто
·Папа пам"ятає Львів і дощ
·Охочих вступити до вузів не бракує
·Журналісти вирушають шляхами Данила Галицького
·Домофони та сателітки - поза законом?
·Згорів музей-садиба Івана Франка
·Ще один крок до єдиної розрахункової книжки

ПОСТУП З КРАЮ
·КРАЄВИД
·Гонгадзе отримав премію ОБСЄ
·Іноземний капітал в банках: за і проти
·Політичний прогноз Merril Lynch

ПОСТУП У СВІТ
·Самогубство Ганнелоре Коль
·У Китаї судять американців
·У Лукашенка меншає конкурентів
·СВІТООГЛЯД

ПОСТУП НАУКИ І ТЕХНОЛОГІЙ
·Нова планета в Сонячній системі?
·Змій замість підйомного крана
·Вам хлопчика чи дівчинку?
·На погоду впливає... настрій
·Одяг майбутнього доведеться годувати

КНИЖКОВИЙ ПОСТУП
·Місто на семи пагорбах
·Rava avis - птах екзистенційний
·Український стрій, переважно минулий

ІНТЕРВ"Ю У ПОСТУПІ
·Михайло Барбара: У мене є мрія зняти кіно

АРТ-ПОСТУП
·НАША АФІША
·З Чеховим, по-чеховськи

ДУХОВНИЙ ПОСТУП
·Символічний переділ Східної Європи...

СПОРТ-ПОСТУП
·Сьогодні стартує 11-й чемпіонат України
·СПОРТ-БЛІЦ
·Андрій Волокитін: три з трьох!

ПОСТ-FACTUM
·КАЛЕНДАР
·СВІТЛИНА ТИЖНЯ