Особливості обласного управління
МЕЛЬНИК
Пригадую, як три роки тому довелося мені зустрітись у намісництві з тодішнім головою Львівської обласної ради Степаном Сенчуком. Понад годину балакали ми на різні теми: про футбол, про життя, про бюджетні взаємини між Львовом і областю, про новопризначеного того дня голову Верховної Ради Олександра Ткаченка... Усе це потім вилилось у розлоге інтерв’ю на цілу газетну сторінку. Хотілося б і нині щиро порозмовляти з уже колишнім головою Львівської обласної ради, а нині – “свіжовипеченим” дипломатом. Утім, навряд чи зміг би дізнатися щось нового, чого не видно неозброєним оком, незважаючи на машкару таємничості, якою любить оточувати себе будь-яка влада.
Колись, іще за радянських часів, існував чіткий розподіл функцій між першою особою області – першим секретарем обкому КПРС, котрий був фактичним вершителем усіх справ у регіоні, формально ні за що не відповідаючи, – та другою – головою облвиконкому, котрий формально керував і обласними виконавчими органами та головував на засіданнях обласної ради народних депутатів (депутатів трудящих).
Першими були переважно люди зі Сходу – Грушецький, Куцевол, Добрик, Погребняк, на другу посаду часом призначали і “мєстних” галичан – Стефаника, Телішевського, Кирея... Натомість галичан не допускали до керівництва обласними управліннями МВС і КҐБ. Можливо, не довіряли... Рідко хто з галичан міг потрапити і на посаду директора великого промислового підприємства, навіть стати, наприклад, начальником Львівської залізниці. А облвиконком і обласна рада слухняно впроваджували в життя політику КПРС.
Ця ідилічна для столичного керівництва картина дещо зіпсувалася навесні 1990 року, коли на Львівщині перший секретар обкому КПРС не зміг стати головою обласної ради, й остання зі слухняної “машини для голосування” перетворилася на перший національний парламент.
Утім, “традиція” збереглася, бо першою особою в області став таки “східняк” – В’ячеслав Чорновіл, а головою облвиконкому – Степан Давимука з Городенківщини. Фурдичко, Гладій, Кельман, Базів та інші задовольнялися гідністю простих депутатів обласної ради першого демократичного скликання.
Чорновіл залишив на ключових посадах більшість старих кадрів. З одного боку, через недовіру (часом доволі обґрунтовану) до організаційних здібностей багатьох “національно свідомих” висуванців. З другого – під тиском Києва й економічних реалій тих часів, коли від конкретних людей і їхніх “зв’язків” залежало дуже багато.
Майже не змінилися, хіба що перефарбувались, і “старі кадри” в сільському та лісовому господарстві – майбутня опора нинішнього аграрного керівництва області.
Розчарувавшись у можливостях збудувати незалежну державу та ринкову економіку в окремій області, В’ячеслав Чорновіл перебрався до столиці, здійснивши свою таборову мрію – очолити в незалежній Україні опозиційну газету і... партію.
Його наступники – Микола Горинь, Степан Давимука – в міру їхніх сил і здібностей намагалися балансувати між національними ідеями і твердими реаліями посткомуністичної держави. Врешті-решт, їм не пробачили мізерних відсотків, які набрав Кучма на Львівщині у президентських перегонах 1994 року. Їх відсунули на почесні посади, а до керівництва в області прийшли внаслідок “аграрної контрреволюції” нові-старі кадри...
Ці вже забезпечували по 90 й більше відсотків на президентських виборах і різних інших голосуваннях. За це їм дозволяли брати все, що можна, для себе, не забуваючи, звичайно, і про зверхників.
Неслухняних і особливо нахабних, як і у старі радянські часи, звісно, теж потрохи відсувають від корита і посилають на “почесне заслання” за кордон.
Можливо, дехто з них упіймається на гачок пильних фіскальних служб Заходу і потрапить до комфортабельних в’язниць. Того, хто особливо заваджатиме, просто відправлять у “кращий світ”...
Останнім часом коло практично замкнулося. До обласної ради в сільських районах обирають, переважно з великою перевагою, тих, кого попередньо висунули в керівних кабінетах. Хіба що у Львові чи революційному Стрию часом може ще “вискочить” хтось із-поза аграрного кола. Обласний “парламент” все більше уподібнюється до радянської “машини для голосування”, хіба що має у своєму складі, для “плюралізму” декоративну групу “опозиції”, яка практично на ніщо не впливає.
Якщо і далі так піде, то наступної весни у більшості округів навіть не треба буде йти на вибори, бо їхній результат буде вирішений заздалегідь...
Хіба би візит Івана Павла ІІ не став лише черговим успіхом нинішньої влади і бодай дечого нас навчив. Як свого часу поляків...
Ігор МЕЛЬНИК
|
|
