Особливі люди
ЯЦЕНКО
Минув тиждень, як ми гостили у Львові Святішого Отця Івана Павла ІІ. Ще й досі можна почути враження, які ми пережили у ті дні. І всі вони згадуються як свято, як тремкі відчуття радості й піднесення, які перехоплювали подих. І найнемовірніше, що це переживали всі. Або майже всі...
Мені хочеться розповісти про особливих людей і про їхнє особливе відчуття цього свята. Вони сильні, терплячі, відкриті і завжди добрі. Вони дуже часто посміхаються, а ми, посміхаючись у відповідь, намагаємося швидше відвернутися, бо ніяковіємо і не знаємо, що можемо зробити для них. Ця особливість дозволяє їм бути ближчими до світу, до Бога. До Папи вони теж були ближче, можливо, ближче від нас усіх, навіть від тих, які стояли чи сиділи коло нього. І вони б іще наблизилися до нього, якби ми не відштовхнули їх своєю сірістю і байдужістю, якби ми не забули, що вони особливі, а тому не можуть сказати нам: “Відступіться, будь ласка, мені не видно,” або: “Пробачте, я не можу встати, ви не могли б трошки відійти?”.
На іподромі під час Літургії у візантійському обряді влада надала добрі сектори для особливих людей. Там були лавки, а між ними – широкі проходи, якими зручно проїжджати візочком або заносити когось на руках. Так, у їхніх секторах були туалети – ширші й більші, ніж інші. Вони могли бачити все, що відбувається на престолі. Їх було багато – майже тисяча людей. Особливих людей...
Але їхній сектор раптом почали заповнювати звичайні люди: сірі обличчя, байдужі погляди, вдавана набожність. Хто мені дав право засуджувати їх? Чому я можу говорити про вдаваність їхніх почуттів і звідки знаю, що насправді їх немає? А як же інакше можна окреслити їхні дії і вчинки?!
Сталося так, що волонтери, які обслуговували сектори особливих людей, виявилися далекими від особливих потреб своїх підопічних. Це були молоді люди, які ні сном, ні духом не знали, як поводитися в екстрених випадках.
Виникла зайва і фатальна плутанина. Волонтери з ближніх секторів скеровували прочан в туалети, які призначалися зовсім не для них. Багато хто просто сам переходив у сектор для неповносправних – звідти ж набагато краще видно! А те, що люди на візочках не могли нічого побачити за їх спинами, – хіба це важливо?! Вона навіть робили зауваження лікарям, які час від часу підходили до калік, мовляв, чого це ви під час Літургії ходите...
Як це сталося і коли, ніхто не помітив. Нормальні люди почали господарювати в секторі для особливих. Нахабно і зверхньо, вони ретельно дотримувалися обряду Літургії, і коли треба було вставати, вони стояли, не розуміючи, що за їхніми спинами нічого не бачать ті, як не можуть встати на свої ноги. Вони навіть не збиралися поступатися місцем батькам, які довгі години тримали на руках уже дорослих, але хворих і безпорадних дітей. Вони відмовлялися розуміти, що це не зустріч із Папою Римським, а Літургія, тобто можливість звернутися до Бога, і це означає, що він усе бачить і все чує. Найстрашніше було, коли працівники Мальтійської Служби привели в сектор священика, аби їхні підопічні змогли прийняти в своє серце Христа. Причащатися йшли скопом, розштовхуючи візочки і людей, які трималися на землі не на власних ногах, а на милицях.... Боляче і страшно було дивитися на це. Боляче – від безсилля, бо нічого не можна було вдіяти, страшно – від думки про те, що робитиме в таких серцях Христос? І чи причастя, отримане такою ціною, не стане в майбутньому важким переслідуванням для цих людей?
А знаєте, що було потім? Особливі люди особливо сприймають світ. І вони дякували всім, хто допоміг їм побачити Папу, приїхати на іподром, прийняти Святе Причастя, дякували за свято, яке вони пережили. Вони не ображалися; може, десь далеких куточках душі їм хотілося трошки більше розуміння, але вони в жоден спосіб це не виказали. Вони посміхалися... А ми знову відверталися від їхніх посмішок. Наша нормальність виявилася ганебною на тлі їхньої живої і відкритої особливості...
Ольга ЯЦЕНКО
|
|
