Вони взяли касу
НОВЕ КІНО
Петро ВОРОПАЙ
Ось декілька фраз про “Перл Гарбор” і “Дітей шпигунів”. При ближчому розгляді з’ясовується, що нові роботи творців “Армагеддона” (режисер Майкл Бей, продюсер Джеррі Брукгаймер, актор Бен Аффлек) і приятеля Тарантіно, режисера “Від заходу до світанку” Роберта Родрігеса, демонструють глядачеві дві крайні тенденції в американському дорогому і прибутковому кіно.
Сюжет
“Перл Гарбор” поставлений за мотивами реальних подій, відомих кожному американцеві, – бомбардування японськими ВВС головної бази Тихоокеанського флоту США. У центрі уваги – лінія особистих стосунків – любовний трикутник: два пілоти-побратими покохали одну медсестру. Один із пілотів начебто загинув в Англії, тоді вона завагітніла від іншого, а перший повернувся. Дружба і шляхетність виявилися сильнішими за пристрасть, тим більше, що завбачливі сценаристи забрали з дороги більш сильного і харизматичного героя Аффлека. Війна все ж таки. Друга лінія присвячена історичним подіям. Коротше, модель знайома.
У “Дітях шпигунів” усі навпаки. Тут сюжет настільки відірваний від дійсності і позбавлений змісту, що глядачеві залишається тільки дивуватися потокові веселої нісенітниці, що ллється на нього з екрана. Твердо відомо лише одне – все закінчиться добре, а от як Родрігес буде виплутуватися з тенет власної винахідливості – невідомо. У цьому – інтрига, стежити за якою набагато цікавіше, ніж за самим розвитком дії.
Герої
У “Перл Гарбор” усі продумано до дрібниць. Відважний, мужній і ніжний герой уже знайдений – Бен Аффлек був випробуваний тими ж авторами в “Армагеддоні”. Пара повинна бути нетривіальною, відповідати вимогам історичної епохи... Звичайний у таких випадках вихід – закликати акторку з-за кордону, наприклад, англійку Кейт Бейкінсейл. Нарешті, потрібний герой-супутник, він же антагоніст. Найбільш банальним було б знову виписати Метта Деймона, споконвічного рядового Раяна, праву руку Аффлека, його друга і партнера (навіть Оскар отримували разом). Бей і Брукгаймер знайшли замінник – молодого Джоша Гартнетта, безнадійно зіпсувавши тому імідж талановитого новачка арт-кіно.
Щодо “Дітей шпигунів”, то там “психологічних портретів” немає. Тут у центрі уваги умовні герої-функції, герої-маски. Ці діти будуть героями – не тому, що вони нагадують таких, а тому що так вирішив режисер. Антоніо Бандерас буде спецагентом-”латиносом”, а Джордж Клуні – його начальником. Гра є гра.
Спецефекти
Спецефекти – неодмінний атрибут фільму. “Перл Гарбор” як найдорожчий фільм в історії Голлівуду, плюс фільм історичний, повинен виправдати перед глядачем своє звання. Тому ключова сцена атаки японців триває майже сорок хвилин украй насиченого екранного часу. Декорації відтворені настільки майстерно, що кадри хроніки перетікають у придуманий простір фільму плавно, майже непомітно. Відчуття кінця світу в момент аварії Перл-Харбора виникає в кожного в залі, а момент падіння бомби на “Арізону” (показаний нам із точки зору бомби) на секунду здається реальною катастрофою. По контрасту з занудними любовними драмами трьох головних героїв усесвітня драма – початок війни – вражає набагато сильніше.
У “Дітях шпигунів” спецефекти цілком пропорційно розподілені уздовж і впоперек по всій дії фільму і є неминучим правилом гри. У першому епізоді діти слухають батьківські казки про їхнє шпигунське минуле. Діти мріють, щоб казки виявилися правдою. І коли так і відбувається, їх у цьому переконують безкінечні технічно-фантастичні чудеса – від чарівних батискафів до реактивних наплечників. Родрігес знайшов вдалий сюжетний хід: зненацька реальним виявляється придуманий замок мультиплікаційного телегероя Флупа (ведучого шоу на зразок “Телепузиків”), а персонажі його програми, як з’ясовується, були зовсім недавно кращими шпигунами світу. Тобто саме ненатуральний світ дитячих телевізійних програм виявляється законспірованою реальністю.
У цьому випадку спецефекти повинні не імітувати реальність (як у “Перл Гарборі”), а бути гранично ірреальними.
Пафос
“Перл Гарбор” – кіно освітнє. В Америці – і тим більше в усьому іншому світі – люди дізнаються про найбільшу катастрофу ХХ століття – із загибеллю Тихоокеанського флоту не зрівняється жоден “Титанік”. Тому основний пафос тут – подивіться, люди, як воно було насправді. Тому розмахування зірково-смугастими прапорами не уникнути. При цьому відверто розважливим і аналітичним є ліричний сюжет, тому в щирість творців фільму не віриться. І точно, не обійшлося без історичного підтасовування: замість того, щоб завершувати фільм безнадійно-героїчним нальотом американських пілотів на стратегічні об’єкти в Токіо, могли б показати Хіросіму. Було б чесніше.
“Діти шпигунів”, навпаки, доводять ілюзорність уявлення про реальність і тим більше – про історію (холодна війна і залізна завіса залишаються тут лише первинними умовами дитячої веселої гри). Тут основний пафос – перегляд цінностей, причому, дітьми, і, отже, глядач не плаче, а сміється. Гумор – рятівна основа навіть настільки дурної історії, як та, що розказана в “Дітях шпигунів”. Часом здається, що Родрігес випробовує спроможність глядача насолоджуватись фільмом, ніяк не співвідносячи його з власним життям, цілком піддаючись умовностям кінематографу, приймаючи його правила. Такий фільм нічого не вчить і нічого не дає – крім непогано проведених двох годин. А більшого Родрігесові, очевидно, і не потрібно.
Ну хіба що – трохи грошей. Або дуже багато. Смієтеся ви, плачете або плюєтеся від відрази – пам’ятайте одне: такі фільми зроблені тільки для того, щоб ви платили за них свої гроші. Тому зважте тисячу разів усі за і проти, перед тим, як вирушити в кіно.
|
|
