Запитання без відповідей
Фестиваль європейського кіно у Києві
ФЕСТИВАЛЬ
Надія МОРЕНЕЦЬ, Київ
Нещодавно у Києві проходив фестиваль європейського кіно, в межах якого показувалися найкращі кінороботи з країн Європейського Союзу, зняті переважно упродовж останніх трьох років. Програма виявилася досить насиченою і жанрово різноманітною: за короткий термін було показано 15 фільмів, практично кожен з яких можна вважати яскравою кінематографічною подією.
Об’єднуючим мотивом представленої кіносолянки, окрім щасливої належності авторів до ЄС, можна було б назвати виразну світоглядну парадоксальність та уникання заяложених постулатів. Поняття про добро та зло – дуже відносні, а тому й абсолютної істини не існує.
Ось, наприклад, “У Китаї вони їдять собак” (Лассе Спанг Ольсен, Данія, 1999) – саме така релятивістська “мораль” цього “кримінального чтива” по-скандинавському. Як відомо, гастрономічні смаки європейців дещо відрізняються від гурманських запитів азіатів, однак навряд чи знайдуться більш-менш переконливі аргументи на користь тієї чи іншої кухні, тому й не варто надто перейматися. Насправді фільм далекий від кулінарної тематики, хоча кілери там за основним своїм видом занять – кухарі. Проте кримінальні екзерсиси героїв навряд чи так захоплювали б, якби не гумор – блискучий, усепроникний, неперевершений.
Подібну проблематику підіймає й Флоріан Флікер (Австрія, 2000) у фільмі “Напад”. Безглузді обставини зводять разом трьох чоловіків за знайомою, здавалося б, схемою: грабіжник, потерпілий, свідок. Типовість ситуації, однак, не завжди забезпечує типовість розв’язки. І тут замість кривавої та блискавичної розправи добра зі злом в сталлонівському стилі маємо психологічну драму, яка повністю зміщує звичні акценти та ставить більше запитань, аніж дає відповідей.
Трагікомедія “Утікачі” (Бруно де Алмейда, Португалія, 1999) також навряд чи могла б бути ілюстративним матеріалом для якого-небудь лозунгу: пригоди двох друзів однієї ночі на вулицях Нью-Йорка перетворюються на безглуздий фарс, сенсом якого є втеча. Для одного з них це просто втеча з-за ґрат, для іншого – втеча із в’язниці буденності, для обох – втеча в нікуди...
Утім, суспільна тематика в сучасному європейському кіно не обов’язково підноситься на екзистенціальний рівень, бо подекуди вона знаходить вираження у зверненні до такої конкретної проблеми, як наркотики: “Стукач” (Жан ван де Велде, Голландія, 2000), “Грушеве дерево” (Франческа Аркібуджі, Італія, 1998). Узагальнений висновок після перегляду обох фільмів – ми безсилі у боротьбі з цим соціальним злом, однак завжди треба пам’ятати про дітей.
Також було кілька фільмів на військову тематику: “Сестричка” (Тару Мякеля, Фінляндія, 1999) – історія кохання на тлі радянсько-фінських бойових дій; “1922” (Нік Кундурусос, Греція, 1977-78) – жорстокість та насильство у грецько-турецькому виконанні у відповідний період.
Але все ж таки набагато цікавішими були і залишаються фільми про людські взаємини. Хто знає, наскільки ненормальним треба вважати доброго, галантного і зворушливо-лагідного хлопця, який поступово втрачає себе, коли чує “Чужі голоси” (Саймон Селан Джоунс, Великобританія, 2000)?..
Взаємини героїв фільму Рікардо Франко “Щаслива зірка” (Іспанія, 1997) видаються й зовсім сумнівними з точки зору загальноприйнятної моралі. Раффа не може мати дітей, однак зустріч з уже вагітною Мариною дарує йому омріяне щастя батьківства. Та найцікавіше починається далі, коли біологічний батько, Даніель повертається з чергової відсидки: він не те щоби претендує на якісь права, просто йому немає де пожити... І знову ж таки – ні вам “африканських пристрастей”, ні кіднепінгу! Складні, конфліктні стосунки героїв поступово переростають у зовсім родинні взаємини, а Раффа... стає батьком ще однієї дочки Даніеля. Таке от європейське кіно, навіть коли воно іспанське...
Зрозуміло, що було б дивно, якби в руйнуванні моральних стереотипів обійшлося без шведів. Таки не обійшлося, і ми мали нагоду бачити прекрасну стрічку “Разом” (Лукас Мудісон, Швеція, 2000) на вічну тему сімейного життя (підкреслюю – сімейного життя по-шведськи!). Колізія розгортається на фоні тотальної свободи особистості, життя у комуні та кохання всіх можливих кольорів.
Після такого скандинавського розкріпачення проблеми італійських аристократів середини XVIII століття з їхнім консерватизмом, сексуальною стриманістю (“Роза і Корнелія”, Італія, Джорджо Тревес, 1999) викликають лише здивоване стенання плечима: “Темні люди, дикі звичаї”...
Незрівнянно кращим є фільм “Похмура неділя” Рольфа Шубеля (Німеччина, 1999). Це, безумовно, – один із лідерів фестивалю. Десь уже розпочалася Друга світова війна, однак у Будапешті ще триває цілком мирне життя. Красиве місто, красива музика, красива жінка, красивий любовний трикутник – нетиповий, мирний, де всі троє одне одного люблять... Згодом красиве місто починають руйнувати німці, красива музика кличе до самогубства, кохання до красивої жінки не стає гарантом порядності, а красивий трикутник руйнується – не з середини, а зовні, четвертим...
Французький фільм “Чудова робота” (Клер Дені, 1999), знятий в імпресіоністичній манері (погляд на життя з точки зору фанатично відданого своїй справі легіонера), довів абсолютну відносність усіх можливих життєвих переконань, а тому цілком логічно завершив фестиваль.
Усі фестивальні роботи – зокрема й ті, що тут не були згадані, – виразно свідчать про те, що феномен європейського кіно (складного, глибокого, психологічного, іронічного і просто дуже гарного) продовжує існувати і перебувати в переконливій опозиції до схематизму, поверховості та категоричності, на які страждають більшість американських фільмів. Стомлений голлівудськими виробами, київський глядач пристрасно виборював право потрапити в Будинок кіно на кожен фестивальний фільм, а тому був змушений поглинати якісну кінопродукцію оптом, по 2-3, а то й 4 фільми на день. Однак оскільки альтернативою була “Мумія повертається” у Кінопалаці, фактично альтернативи не було...
|
|
