|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
Товарна привабливість СкорикаПУСТЕЛЯМарта ГАРТЕН
С. Крушельницької два роки готував нову постановку, настав без особливого аншлагу. Попри застосування потужних рекламних технологій, прем’єра вистави “Мойсей”, яку через невідповідність жанровому означенню чомусь язик не повертається назвати оперою, не змогла зібрати на перший офіційний показ повного залу. Вхід до театру не брала в облогу ажіотована публіка. У холі не спостерігалося звичного для таких святкових оказій пишного товариства. І навіть у театральному буфеті – ніяких звичних довжелезних черг! Скидалося на те, що коли б не запрошені (причому на одні й ті ж місця траплялося по кілька запрошень!), то кількість виконавців на сцені суботнього вечора переважила б кількість слухачів. Пояснень такому трафунку кілька. Подейкують, що ті, кому треба, вже переглянули виставу на кількох “генеральних здачах”. А це не мало й не багато, а дві тисячі осіб! Ті ж, хто, може, і хотів би стати причетним до такої історичної прем’єри, просто не зміг цього зробити через дивну цінову політику дирекції театру. Як справжній монополіст, дирекція (либонь, у сподіванні закордонних театралів) різко підняла ціну вхідних квитків за рахунок вартості сюрпризу. Цей бонус – аудіокасета вибраних фрагментів вистави – і став тим примусовим доважком, який виявився не по кишені львівським меломанам. Дивно тільки, чому фірму PRO-W Ukraine, яка продюсирувала виготовлення тиражу компакт-дисків та аудіокасет, вважають у даному випадку спонсором? А ще дивніше, що справжнє меценатство Папи Римського Івана-Павла II було використане в якості торгового знаку. З усім можливим зиском, що випливав із цього гендлю. Сумнівно також, що останнє слово щодо чеснот “новотвору” Мирослава Скорика – за сприйняттям публіки, яка спроможеться заплатити за доступ до, за словами самого маестро, “найдемократичнішого мистецтва” 50 – 250 гривень! Однак навіть аудіакасети, що їх презентували журналістам на прес-конференції з нагоди прем’єри, дають можливість переконатися в настанові композитора, який і справді шукав найкоротшої дороги до свого слухача, вибираючи прості мелодично-ритмічні звороти й застосовуючи загальновідомі прийоми компонування, упізнавані за три кроки наперед. Музичні стереотипи виродилися у штампи. Але те, на чому тримається попса, навряд чи придатне для музики конгеніальної, співзвучної біблійній та Франковій філософії. Тому так вийшло, що лейтмотив цього ораторійного полотна нагадує декому гібрид фраз Енніо Морріконе чи Поля Моріа з кантатами про героїчне форсування Дніпра, а гобої у сцені “Світанок” – світання у Гріговому “Пер Гюнті”. Можливо, комусь щось нагадають і ефектні глісандо, і романсові арії, і квазікласичний реквієм суто західного штибу, і стилізований ерзац близькосхідних мотивів. Перелік моментів “демократичної редукції” можна продовжити. Вони (за ностальгійною соцреалізмівською аксіомою про мистецтво, яке мусить належати народу) справді наближають оперу до нього, несамохіть ставлячи питання, що загрожує залишитися риторичним: чи створив Маестро таку музику, як сам хотів, чи, може, таку, якої хотів замовник? Утім, будь-яка відповідь на них, хоч і здатна з’ясувати ступінь кон’юнктурності сучасного музичного ринку, усе ж не знімає з музикознавців відповідальності оцінювати новизну цієї опери з точки зору абсолюту естетичних критеріїв. Тепер слово за ними. Але те, що це не прикрий випадок із творчої біографії Маестро, все-таки нетипово популярного, як на серйозного композитора другої половини XX ст., а закономірність свідомо обраного ним шляху, авторитетно переконує монографія феноменального композитора і теоретика Олександра Козаренка, в якій, окрім іншого, автор зазначає, що упродовж 40 років (за дивовижним збігом, тих-таки 40 років, які знадобилися Мойсеєві, щоб очистити свідомість народу від психологічного тавра рабства!) Мирослав Скорик не розширив кола знаків, якими оперує. До речі, навіть термін “постмодернізм” зовсім не дає естетичного виправдання його технологічній “всеїдності” та певному еклектизму. Ні, рівня Пендерецького “Мойсей” Скорика не сягнув. І не з причини досить чужого йому постмодернізму, а таки з причини поміченого Козаренком полегшеного трактування артефакту, його рецепції як стилізації: “Його консументаризм (товарна привабливість для реципієнта) осягається ... пікантною виразністю поп-музики, що проглядається в інтонаційних контурах, гармонічних вертикалях, ритмічних моделях”. І коли раніше Козаренко не бачив, що Скорик переступив межу банальності та сповз у болото музичного споживацтва, хоча й зізнавався, що йому видається, наче постульована постмодернізмом “смерть автора” вже настала, – то саме тепер, перед загрозою надмірної белетризації, катастрофічного заниження стилю, перебільшеної профанності та еклектизму мовленнєвих кодів, ми маємо нагоду задуматися над цим усерйоз. Схоже, що з тої тупикової ситуації, в якій опинився Скорик із його попереднім великим твором, цей композитор так і не вийшов, бо й “Мойсей”, на жаль, не сприймається як задовільна відповідь на “останні запитання буття”. Відтак правий Козаренко: “Шляхетний дух гри якщо не вивітрюється узагалі, то вироджується у “погану гру” (за Й. Гейзінгою), безвільне і малопрецизійне нанизування стильових блоків, семантика яких свідчить радше про контекстуальний “розлом”, постмодерністичну дезінтеграцію, збіднення-вихолощення смислових полів”. Хоча, знаючи природу галичан, можна передбачити, що стосовно останнього опусу Скорика Козаренко як посадова особа відгукнеться тепер більш ніж дипломатично... Але насправді це зовсім не остання постановка Скорикового твору на сцені Львівської опери. “І я так думаю, – погоджується директор театру і керівник проекту з постановки “Мойсея” Тадей Едер. – Він уже запропонував нам балет “Повернення Баттерфляй”, присвячений Соломії Крушельницькій.” |
|
|
