Світло в катакомбах
“Тому-то прийміть всю Божу зброю, щоб ви могли протиставитися в дні грози й, одолівши все, встоятися. Вставайте, отже, підпоясавши поясниці ваші правдою і зодягнувши на себе панцирі справедливости... А понад усе, візьміть в руки свої щит віри, бо в ньому зумієте загасити всі розпалені стріли лукавого. І шолом спасіння візьміть, і меч духовний, котрий єсть Боже слово”.
З листа Митрополита Йосифа Сліпого із заслання від 17 лютого 1961 р.
Смерть Сталіна у березні 1953 р. та “хрущовська відлига” дали початок новому етапу Хресної дороги УГКЦ – катакомбному. Основними протагоністами цього періоду церковного життя були єпископи, священики, монахи, монахині та вірні, що повернулися додому з таборів і заслання. Переживши нечувані фізичні й моральні тортури, вони зустріли вже іншу Західну Україну – знекровлену, застрашену терором, одурманену комуністично-атеїстичною ідеологією, але, наперекір усьому, – ще живу й очікуючу Воскресіння. Ці люди, що зуміли зберегти в своїх серцях віру Христову і вірність своїй Церкві, стали невеличкими острівцями, навколо яких почалося поступове відновлення церковної структури. Завдяки несхитності владик-мучеників, стійкості духовенства, вірності мирян, УГКЦ вистояла в період офіційної “ліквідації”, організувалася в підпіллі, породила нові покоління церковних лідерів, будучи впродовж майже півстоліття найбільшою репресованою християнською спільнотою в світі – й водночас найбільшим організмом суспільного опору тоталітарній системі СРСР.
|
|
