ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ
РЕАЛІЇ ЖИТТЯ
Я закінчив факультет журналістики ЛНУ ім. І.Франка рік тому, винісши з усього того навчання певний досвід, який мені конче хочеться обернути на дошкульні слова застереження для майбутніх абітурієнтів. Оскільки саме тут необхідно говорити про тотальну проблему в освіті.
Філософ Ортеґа-і-Ґассет, говорячи загалом про проблемність сучасної університетської освіти, писав, що університетська діяльність перетворилася на сухе та вихолощене навчання спеціалізацій. Освічена в такий спосіб людина – варвар, бо багато знає з одного предмету і не володіє цілісним уявленням про світ. Тому тепер при обранні професії пересічна людина думає передусім про спосіб, у який вона зароблятиме на життя. Але ж університет тому так і називається, що дає універсальні знання про світ, дозволяє людині впевнено просуватися у його хащах, мати мапу і знати стежки (mеthodos греків, tao китайців). Здається, лише в наш час папір із написом “вища освіта” стає необхідним доважком до CV. Комплексного уявлення про світ університет уже давно не дає.
Конкретніше я говоритиму про атмосферу на журналістиці та свої враження, тому прошу пам’ятати про суб’єктивність оцінок. Стає сумно, як згадую той нудний час, коли доводилося робити купу абсолютно непотрібних ані тепер у практиці, ні світоглядно речей, які нам намагались утиснути в голови різні лектори.
Коли минається початкова (перший-другий курси) ейфорія від того, що ти вступив до університету, раптом усвідомлюєш марну втрату часу. Більшість лекторів – це паноптикум давно віджилих людей, котрі зовсім не змінилися після того, як СРСР розпався і прийшла така-сяка незалежність. У нас на факультеті побутував такий жарт: якщо людина вміє писати – вона і пише; якщо не вміє – йде вчитися на журналіста; якщо вона не годна навчитися писати – то йде викладати те, чого не навчилась, іншим; ну, а якщо і це їй не до снаги – вона йде писати книжки, з яких викладають студентам оті горе-викладачі. Жарти – жартами, та здається, що факультет і далі робить зі студентів переважно продукти радянської журналістики, себто “ніяких” журналістів. При тому таких “ніяких” стає дедалі більше. Факультет щороку набирає все більше людей, і якщо на моєму курсі вчилося 60, то нинішній перший курс нараховує вже 120 (лекції читають уже, наприклад, у студентському клубі чи в актовому залі на балконі).
Журналістики навчають нині також у Дніпропетровську, Запоріжжі, Харкові, Ужгороді, Києві... Отже, країна потребує. Та скільки ви пригадаєте нових ЗМІ? Чи багато ви знаєте журналістів, котрих можна вважати совістю і честю суспільства (т. зв. четвертою владою)? Чи здатні вихідці з журналістики розкритикувати владу? Вільнодумства більше на математичному факультеті, ніж на журналістиці.
У цій вищій освіті не можна позбутися присмаку невигойного дилетантства. Чому взагалі постає питання про якісь хабарі у вищій школі? Це – симптом. Для молоді треба створити атмосферу якогось азарту до знань, а не те, щоби вона знала, скільки кому давати. Людей привчають самою атмосферою хитрувати і пристосовуватися. Тому і можна почути репліки до викладача: “Як вам говорити: так, як треба, чи як я думаю?”. Як ви поставитеся до фрази одного з професорів: “Інтернет – від диявола!”? Або до викладача, котрий засинає на лекції тому, що він не “зовсім” у формі.
Обов’язково мушу сказати про те, як дипломують спеціалістів. Моєму однокурсникові, котрий писав дипломну роботу зі семіотики іконічного тексту, “призначили” наукового керівника, який порадив читати за темою... “Літературну Україну”. Профанація святкового дня захисту дипломної, коли студент щось старався-досліджував просто вивершена. Буває, що декан запрошує головувати в комісії якогось журналіста, котрому і терміни наукові годі в тій роботі прочитати – не те, що зрозуміти. На моєму курсі головою був такий собі пан К. зі “ЗВУ”, а кількома роками раніше – пан із “Львівського залізничника”.
Зрозуміло, що жодна радикальна реформа нашому славному університету в найближчому майбутньому не загрожує. Але що ж робити? На Заході такої оказії, як факультет журналістики, майже ніде немає. Є якісь курси після базової освіти. Але ми живемо в кордонах.
Висновок простий: факультет доцільно закрити.
Є давньогрецький термін “парресія” – “вільномовність”, право говорити без остраху, без сорому. Християнська свідомість побачила в парресії дарунок Бога, який людина втратила при гріхопадінні. У нашій освіті ви не побачите цього, бо інерція минулого часу та свідомості – наскрізна в суспільстві. Тож майбутньому абітурієнтові варто замислитися, які знання він насправді хоче опанувати.
Петро ВОРОПАЙ
|
|
