За що любити "Їжака"?
ЛЯЛЬКА
Любко ПЕТРЕНКО
Нині подружжя Марко і Ярка Андрейчики вже пакуватимуть свої валізи, адже в п’ятницю – літак до Торонто. Що ж, доброго – по-трішки: як їм, так і нам.
Місяць вони тішили нас своєю присутністю – й тішилися самі перебуванням у Львові. Намагалися відпочити, що не завжди вдавалося. Ярці доводилося щоранку перетворюватися на Дзвінку Гуцул – улюблену ді-джейку колись “Радіо Люкс”, а цього разу – радіо “Ініціатва”. Марко знову скликав свою групу “Їжак”, знову брався за гітару, аби творити чергову музичну композицію, – щоби потім гідно репрезентувати свій проект у легендарному клубі “Лялька”.
“До речі, чому “Їжак”, що за дивна назва?” – питаю Андрейчиків. “Ми взагалі-то вирішили цього року не давати жодного інтерв’ю,” – присадила мене Ярка... Утім, далі додала: “Але для “Поступу” зробимо виняток”. Користаючи з моменту (поки не передумали), вмикаю диктофон і повторюю питання. “Може, це звучатиме й дивно, – пояснює мені Марко, – але просто ці дві букви – “Ї” та “Ж” – мені дуже подобаються, суто візуально: такі два свічники. А ще я люблю їжаків, вони файні малі, спокійні”.
Нагадаю нашим читачам, що вперше світ почув цей музичний проект 1996 року. “Сама ідея виникла ще в Америці, – веде далі лідер групи, – там я мав групу “Кавун”, але мріяв зробити більше україномовних речей. Це вдалося реалізувати у Львові. Склад групи час від часу змінюється, а її кістяк – це Сашко Каменецький, Олег Сук, я, Ярка, Чубай, Місько Барбара, інколи з нами грають Любко Футорський і Андрій П’ятак”.
Як пояснив Марко, група грає в стилі інді-рок. Проект “Їжак”, за словами Марка, абсолютно некомерційний. Для нього ця музика замінює фотографії: “Я приїжджаю зі Львова до Америки – і замість світлин даю послухати нові речі, створені тут, і кажу: чуєте – це Джон, це Сашко, Чубай...”
15 червня, під час концерту в “Ляльці”, публіка, якої тоді набилося до клубу стільки, що й до клозету важко було пробратися, мала можливість почути дві нові речі “Їжака”. А всього їх уже понад двадцять. Більша частина з них увійшла до двох альбомів – “Светер” і “Вульканізація”. “Мені дуже приємно було спостерігати, як публіка сприймає наш виступ, – ділиться Марко своїми враженнями від концерту, – хотілося б, звичайно ж, мати більше часу на те, аби підготуватися, але, як завжди, вийшов такий експеримент. Але мені здається, що ми зуміли подарувати людям позитивну енергію. Принаймні ніхто не кидався помідорами чи салом у шоколаді”.
Бенефіс Андрейчиків у Львові потрохи закінчується. Марко допиває останнє пиво “Під Клепсидрою” і вже думає про свою наукову роботу в університеті у Торонто. Ярка востаннє (цього року) виходжає “павою серед півнів” (зізнаюся, ця влучна метафора належить не мені, а відомому львівському поетові Івану Лучукові), залишаючи по собі в тяжких зітханнях легіон шанувальників. “Коли приїдете наступного разу?” – питаю з жалем. “Це залежить від фінансів, – відповідають. – Грошей не є аж так багато, а життя в Торонто недешеве”. Марко ж не втрачає надії, що після успішного складання іспитів у жовтні вдасться отримати грант на проведення досліджень у Львові для написання дисертації. Адже його тема – сучасна українська проза.
|
|
