ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
“Жіноча Воля”
Дуже ся тішу, жи наше галицьке жіноцтво дістало нарешті свою кобітячу газету. І виджу, жи не тілько я сі тішу, бо і в “Молодій Галичині” теж зраділи, жи кобіти “продовжили традиції своїх, даруйте, бабусь-попередниць”.
У першому числі кобіти заявили, жи газета з такою назвою вже виходила в Галичині перед другою світовою. Правда, я не второпав, про яку газету йдеться. Бо “Жіноча Доля” – не газета, а часопис, або по-теперішньому журнал, що видавався двічі на місяць. А “Жіноча Воля” – додаток, який видавала “Жіноча Доля” для селянок, який теж за газету не вважався.
Але то дрібниці. Проблєма з тими традиціями. Бо я шось ніц в тій новій газеті для селян не знайшов – ані як пацє годувати, аби шпондерки росли, ані як молоко водов розбавляти, аби ся не вурдило, ані як ружні мандуляції на голові робити. І з того я зробив висновок, жи то є газета іно для центрових кобіт. Тих, жи бізнесові. І то також добре, бо і їм шось ся належит.
Але то байка. Головне, жи є. І можна вже про ружні кобітячі справи почитати, кобітячими руками писані. Одне слово, газета пурєдна і буду її відтепер пильно обсервував. Тим більше, жи назва “Жіноча Воля” зобов’язує. Бо від кого воля? Від нас, хлопів!
І перший цьвочок, який змусив мене шлякати – це рецепт “львівського борщу”. А потрясли мене два його компоненти – сосиски і оцет.
Я був убитий наберкиць. Які сосики? Який оцет? Покажіть мені ту львів’янку, чи галичанку, яка би до борщу давала сосиски! А замість закислити борщ бурячаним квасом, чи сирваткою, чи румбарбаром, чи аґрестом, чи порічками, вишнями, зеленими ябками, або цитриновим соком, лила б до борщу оцет! Покажіть мені її – і я вам тут же розкрию її глибоко не галицьке походження і виявлю східняцьке коріння в третьому коліні.
Правдива з тата-мами галичанка ніколи собі не дозволить варити борщ на сосиках. Такого рецепту просто не існує. Це суто общєпітовська фантазія совдепівських забігайлівок на зразок “катлєти па кієвскі” чи “атбівная па вєнскі”, які абсолютно не відповідають ані своїм назвам, ані свому покликанню.
Що ж до оцту, то ним почали зловживати знову ж таки тільки за совітів. До театрального пострілу “Аврори” українці теж закислювали борщ квасом з буряків або житньої муки. Про що свідчать священні кулінарні книги нашого народу. Наприклад, витвір пані З. Клиновецької “Страви й напитки на Україні”, (видана в Києві–Львові, 1913 р. і перевидана в 1991).
Читайте, кобіти.
Шульц – ізмєннік Родіни
Читаю я про все те, що мимрять дрогобицькі вуйки, і сміх бере. Ясно, що хлопаки ручки собі позолотили, і не тільки вони, бо ж і митниця мусила своє дістати, перепускаючи тоті мальовидла. То тільки людей, які їдуть си на урльоп, можна трусити, як грушу, залізаючи в усі закамарки, а поважних єврейських культурологів, які волочать у валізах штукатурку, можна і не помітити.
Та найбільше мені сподобалося коронне висловлювання Олексія Радзієвського в дрогобицькій “Галицькій Зорі”, що “Шульц прислужував начальникові гестапо”.
А як прислужував? Ну, та відомо, як – розмальовував дитячий покій всякими гномиками. І тут уже добре видно, звідки ноги ростуть. Із незабутньої для тов. Радзієвського більшовицької ідеології. Перебував на окупованій території? Враг народа. А тут же іще співпраця з гестапо!
З тої нагоди, жи хитрі євреї черговий раз дурних хахлів надурили, стали в різних газетах мудрувати, кому спадщина Шульца мала би належати. І якось випало з уваги те, що Шульц порвав із єврейською громадою і нічого спільного з нею не мав. Мова, якою він писав,– недостатня підстава для того, аби вважати його тільки польським письменником. Чехи, наприклад, Франца Кафку шанують як свого. І я сам бачив антольоґію чеської новелли ХХ століття, яка починалася Кафкою. При чому без жодних реверансів і витлумачень. А Шульца за життя називали власне “польським Кафкою”, бо й справді в їхній творчості чимало спільного.
Все це, звичайно, не має жодного значення для дрогобицьких матолків, які за добрі гроші все, що душа забажає, продадуть. І продали вже, певно, не одно.
От тільки з Шульцом прокололися – шило з мішка вилізло. І в якійсь порядній країні вони би вже були під слідством, не кажучи про те, що мали би позбутися своїх крісел.
За вільну Україну
Прочитавши про “першого секретаря посольства України в Польщі Степана Германа”, я гірко зітхнув. Це ж треба було хлопові іно на кілька років виїхати зі Львова, аби його ім’я вже вспіли так надійно забути. І то ж не просто хлопа, а таки люксусового редактора газети “Ратуша” Сергія Германа.
Після нього “Ратуша” вже не підвелася з колін і під орудою комсомольських активістів перетворилася на примітивну макулатуру, яка тільки помпувала народні гроші. Але вже нарешті упокоїлася в мирі, до чого Юзьо не раз депутатів закликав, а пізніший редактор із того приводу в суд подавав за образу честі.
А ще я вичитав, жи пані Євгенія Лещук, авторка сльозоточивих вершиків на всі трафунки життя, видала про Берестечко цілий альбом зі своїми римованками на зразок:
Йди, народе і молодь дзвінка,
Не лишень до могил поклонитись.
А пливи, наче вічна ріка, –
Тут снагою у них причаститись.
Кілько-м ружних вершиків читав, але ше нігди ніхто не закликав причащатися снагою. . . з могил. Ше би пані-цьоця написала, шо то за снага і по кілько її наливають.
Але то ше не все, бо цьоця ввійшла в екстаз, коли дістала за свій альбом лист подяки від нашого Татуська і тепер в тому екстазі зачала зі сторінок народнього часопису під пан Біг волати, жи “час найвищий уже терміново творити Фонд на пам’ятник Іванові Богуну, щоб на ювілейних відкриттях відразу подати координати перерахувань” .
Бо то, видите, коли на книжки, чи компутери для шкіл гроші дати, то нема, а на памнятник – вже горить. Дай волю таким патрійотам, то ті цілу Україну памнітниками всіють, як кукурудзою.
Але того пані-цьоці мало і вона ще й закликає перейменовувати Радивилівський район на Богунський. І то вже! В цю хвилю! “Бо ж тутка вів вирішальні бої БОГУНСЬКИЙ ПОЛК!”
І нема на то ради і спасу, бо що для такої пані-цьоці історія? Іно смуга вічних перейменувань. Ніде в світі так по-дурному не ставляться до історичних назв, як у нас. Перейменували би все на світі. А найдурніше те, що перейменовувати закликають міста, названі на честь їхніх засновників – українських магнатів. То так, якби у Франції поперейменовували населені пункти, названі за іменами різних графів та баронів, бо то, бачте, були гнобителі трудового народу. Мужицький менталітет так і пре з нас.
Князі Радивили не тільки з козаками воювали, намагаючись вберегти державу, яку козаки зруйнували, але й татар і москалів били, аж курилося. З якої б то рації вони не заслуговували нашої пам’яті? Кожна історична назва, навіть незначна і чудернацька, як, наприклад, Трахтемирів, повинна оберігатися, як і будь-який історичний пам’ятник. Ліпше би пані-цьоця спрямувала свою бурхливу енергію на перейменування таких аномалій, як Кіровоград, Дніпропетровськ, Павлоград, Івано-Франківськ (бо комунякам, бачте, був не до шмиги лицар Станіслав Потоцький), чи на повернення давніх кримських назв їхнім містам і селам.
Сагайдачний на Подолі
У Києві теж пам’ятникоманія. На Подолі виставили хвигуру гетьмана Сагайдачного на коні. І видно, жи їм ся дуже спішило, бо та скульптура дуже вже примітивна і бездарна.
Отже, для моделі, як можна було здогадатися, використано було зображення з книги Касіяна Саковича 1662 року. Але з деякими видозмінами. Там гетьман тримає булаву на рівні пояса, а на пам’ятнику – підняв догори, в книжці хвіст у коня спадає вниз, а на пам’ятнику – чомусь задертий догори. Видно тоті скульптори замало спостерігали за кіньми, коли тото ліпили, бо були би помітили, що хвоста кінь піднімає в дуже конкретній справі, котру ледве, чи вартує увічнювати в камені.
А так все, як на малюнку. Є й сагайдак при боці. Ну, тоді, коли це малювали, виглядало як символічний натяк на прізвище, хоча уявити гетьмана, який стріляє з лука, важко. Хіба би на ловах. Та ледве чи гетьманська постава з піднятою булавою може тлумачитися як знак рушати на лови. Лук, як зброя, для гетьмана такий же кумедний, як і спис.
Донедавна вважалося, що булава Богдана Хмельницького показує на Москву. Як один писав – Булава показує на Схід,
Очі ж вперто дивляться на Захід.
Але потім інший допитливий чоловік виміряв усе до міліметра і заявив, що насправді булава показує на Швецію.
Творці пам’ятника Сагайдачному голови не ламали і тицьнули булавою в небо, чи то пак, у рай. Мовляв, усі там будемо.
Але найбільшою атракцією є те, що і гетьман, і бідний коник, що завмер у позі “хочу каку”, сліпі!!! Натурально сліпі. В обох очі без зіниць. Певно, аби не бачив гетьман, яке то в нас тепер заср. . . житє настало.
Буде Папа – буде пісня
Дуже ся тішу приїздом понтифіка. Але ніщо мене так не заводить, як скрегіт зубовний ружних кацапур на чолі з кацапським пархіятом. Вони вважають, жи то тільки на їхнє запрошення може Папа приїхати, як до єдиного легітимного представника православної церкви в Україні.
Але де би церква, яка у всі часи вірно служила колоніяльному режимові, русифікувала наш народ, нищила українські книги і традиції, могла запросити Папу?
Ну і тепер комуняки, ветерани і рускоязичні пенсіонери готують якісь акції протесту. Цікаво, чи розправиться з ними наш Татусько, як з УНА-УНСО і львівськими студентами.
Тим часом львівська міліція попереджає, аби нарід не визирав із вікон, бо снайпер може невірно тото зрозуміти.
Страшне діло! На які ж то муки прирікають наших громадян, котрі не зможуть помахати Папі рукою, коли він буде проїжджав попри їхню хату! Але, знаючи допитливість львів’ян, підозрюю, жи снайпери будуть мати фест роботи. В особливій небезпеці будуть перебували окулярники. Бо іно скельце проти сонця блисне, як тут тобі кулька й готова.
Не можна також виходити на горища. А як в когось діти малі і треба пеленки повісити? Або батьки в хаті, а хочеться? А куди бомжі з підвалів подінуться?
Підвали теж мають бути позамикані. Нарід мусить на тиждень наперед запасатися продуктами. Особливо алкоголем, бо його не рекомендують продавати. Пити можна, а продавати зась.
Але нічо, якось переживем – дасться чути.
|
|
